Розділ 7

Розділ 7

- Ну досить так жалібно дивитися на мене. Як же тебе так вбити, а? - розмірковував. - Може, налякати до серцевого нападу? Тоді і тобі, і мені буде легше.

Метод, безперечно - розкішний. Чим же ти її лякати зібрався, милий чоловіче? Я закотила очі і все ще залишалася осторонь, навіть не ворушилася, щоб не видати себе. Він довго мовчав, а потім раптом як заволав:

- Ахтунг, акції впали на біржі! Ми банкрути!

Птах закудахтав від раптового крику, але, ясна річ, померти від цього ну ніяк не міг. Що далі?

- Ну, так... які акції? Безглуздо. Що в нас ще... Долар по п'ять! - знову крикнув.

Я прикрила рот рукою і ледь не засміялася. Доларом, звісно, курку не здивуєш, але як варіант, від дикого і раптового крику злякатися реально.

- Хоча, так... ти ж курка, дідько, ти навіть у виграші будеш, якщо ціна впаде на насіння проса або що ти там їси? Біда...

Усе, я більше не могла дивитися на цей цирк без сміху і сліз. Підійшла ближче й поважно вимовила:

- Дімо, згортай свій бізнес-тренінг для курчат, глядач не оцінив.

Він сіпнувся від страху і ледь не випустив трофей із рук. Не очікував, мабуть, що я так тихо підкрадуся до нього і буду підслуховувати. От що з ним робити? Пожаліти чи вимагати виконати місію до кінця?

- Чорт, не підкрадайся так непомітно! - обурився, а потім продовжив говорити: - Не уявляю, як можна вбити її. Ти тільки подивися на ці добрі й розуміючі очі.

- Дуже легко, - я схопила сокиру і замахнулася.

Ох, треба було тільки бачити відчайдушний вираз обличчя загубленця, він вжав голову в плечі, наче я його кат і зараз одним помахом руки відрубаю голову. І я замахнулася... але вставила сокиру в бік колоди, Діма в цей момент заплющив очі і відвернувся. Вже не знаю, переживав через курку чи через себе.

- Видихай, друже. Можеш відпустити курку, не буду тебе піддавати моральній травмі на все життя.

- А суп? - він ніби й зрадів, але голод не тітка.

Чоловік не хотів так просто випускати м'ясо з рук, навіть після моєї відмашки. Все ще утримував бідолаху на пні.

- Та є в мене вже курка для супу, просто провчити тебе хотіла, щоб не зазнавався.

Хвилина йому знадобилася на осмислення, але потім...

- Ось значить як? - Дмитро підібгав губи, в очах одразу ж спалахнув гнівний вогонь, але мене це не налякало. - Людочко, ходімо звідси, нам тут не раді.

Чорт забирай, поки я стояла з роззявленим ротом від подиву і плескала віями, чоловік запхнув курку під пахву і пішов із гордо піднятою головою.

- Людочко? - зніяковіло уточнила.          

Я спішно бігла за Дмитром, а він навіть не спромігся обернутися до мене, кинув на ходу:

- Так, Людмила. І не шукай нас, ми образилися.

Після цих слів загубленець зник у сараї разом із моєю курою... З моєю! Але, тепер уже - Люською.

- Він дав їй ім'я... - я досі не могла отямитися.

Тупо витріщалася на двері сараю і здивовано моргала. Може, мені привиділося? Але, ні, все було реально. Минула довга хвилина, а потім Дімка виглянув і додав:

- А суп, усе ж таки, звари, ми їсти хочемо.

І знову замкнувся. Як на таке нахабство реагувати, я навіть не знала. Але варити доведеться і справа не в нахабному мужику, адже я збиралася готувати його ще вчора, але дехто безсовісно поламав усі мої плани.

Гаразд, у мене теж є, чим тобі відповісти, індик пихатий. Ніколи раніше так не робила, але зараз не стрималася і виклала відео, як Діма ловить курку, в тік-ток. Нічого, нехай "зіркою" ганьби побуде! Тим паче, раптом хтось його впізнає і захоче повернути свій скарб назад?

А далі повністю зосередилася на готуванні, відволікалася від проблем, що раптово навалилися.

- Катько, очманіти! - я якраз пробувала суп на сіль, коли на кухню, як ураган, влетів Вовка. - Ти бачила, скільки вже переглядів на твоєму відео? - його очі світилися, прямо як того дня, коли я подарувала йому наворочений смартфон. Не айфон, звісно, але для його контенту в самий раз.   

Так, про що мова? Відео? А, ну так, точно! На час готування я відклала вбік телефон і навіть забула про те, яку свиню підклала загубленому. Та й не думала, що комусь це буде, реально, цікаво. Не могло відео залетіти, як за клацанням пальців. Он у Вовки стільки вже контенту на сторінці й жодне не залетіло.

- Ну і скільки? - уточнила, сідаючи за стіл.

Скільки там могло набігти на нікому невідомий акаунт за кілька годин? Ну, сто, двісті, максимум.

- Три тисячі і це всього-то за дві години, прикинь?! Такими темпами Дмитро скоро стане зіркою! - захоплювався братик.

А мені тепер як: радіти чи хвилюватися? Я йому зробила гірше чи, навпаки, ще більше роздула і без того величезне его? Поспіхом передивилася безліч коммів і зрозуміла, що гірше зробила тільки собі. Практично ніхто не сміявся над ним. Усі підтримували! Респект, так тримати мужик, ти мега крутий і все в такому дусі. Ну, молодець, Катя, що тут ще скажеш.   

- А де він сам? Він убив курку? - вивів брат із замисленості.

- Ні, не зміг, - випалила я на автоматі. - У сараї твій друг, замкнувся з Людмилою і...

- Із ким? - перебив Вовка і примружився. - Це з дружиною Михайла Сановича, чи що?

- Ой, та з куркою, - я вже й забула, що в нас тут своя Люда є. - Бо бачте, образила бідного нещасного, оббрехала і зачепила ніжні почуття.

- Гаразд, побіжу розповім, що ти його зіркою зробила.

- Угу, йди.

Гіркота пекла горло і заважала дихати. Усі захоплювалися Дімою, ніби він подвиг здійснив, а не шкідництвом займався. Так, мені стало прикро до печії. Я ж хотіла іншого ефекту, а отримала... Правду кажуть, не рий іншому яму, сам у неї потрапиш.  

***

Олександр переглянув відео, що завірусилося, у тік-ток уже разів п'ять, дивуючись, як близько під носом була їхня пропажа весь цей час. Він не міг повірити, що йому так невимовно пощастило! Ні, точніше, не так. Пощастило знайти Петровського першим. У цьому безглуздому сільському одязі і забрудненим лайном обличчям його б і мати рідна не впізнала, а вже батько і поготів.