Розділ 3

Розділ 3

Взагалі, дивно називати так мужика, якщо це насправді не його ім'я. Але, не казати ж: "Гей, ти!" Нехай уже краще так.

- Поле не поділили з іншими пацанами, я якраз ішов повз, коли почався заміс. Упізнав малого, вирішив допомогти йому. Інші то друзі втекли, а він залишився віддуватися за всіх. Не по-пацанськи.

Стало зрозуміло, але від цього не легше.

- У нас поле одне на два села, от і воюють за нього. Міряються в такий спосіб своєю крутістю. Скільки разів казала Вовці, щоб не втручався і не ліз у колотнечу.

- Він же пацан, - Діма вимовив це так, немов я зовсім нічого не розумію. - Усе одно буде влипати в різні історії, із цим тільки змиритися.

Ось ще, будуть тут усякі повчати мене, як виховувати брата! Нічого не відповіла, та й узагалі особливо розмовляти з мужиком бажання не було. Відвела його в літній душ, принесла рушник і показала, куди йти після душу. Одяг нехай свій одягає, робити мені більше нічого, як бігати по сусідах і простити підібрати щось нашому заблукалому. Усе одно завтра розпрощаємося з ним, і забуду потім, як кошмарний сон.

Поки мужик мився, відшукала Вовчин похідний спальний мішок і розстелила його в сараї. Нехай тільки доходяга спробує щось вякнути, взагалі на солому вкладу, без жодного комфорту. Але все-таки цікаво, хто він і звідки, як опинився в мене на городі? І чи справді мужик втратив пам'ять? Якось це все... фантастично, чи що.

Махнувши рукою, вийшла з сараю і остовпіла, можна сказати, втратила дар мови. Що я там казала деякий час тому - не шукатиму доходязі одяг? Свою помилку усвідомила... І треба ж було мужику вийти з душу в одному рушнику, а він так і норовив зісковзнути зі стегон при кожному русі. Я як загіпнотизована роздивлялася атлетичне тіло Дмитра, немов сто років не бачила голого мужика. Точніше сказати, настільки спортивного - давно! Обмахнулася рукою, якось різко задушливо стало, до дощу, напевно... Чоловік же тим часом нахабно розгулював ось так двором, а я все ніяк не могла впоратися із собою і сказати хоч щось. Діма вже підійшов до мене, але дар мови не повернувся. Та й погляд зрадницьки залишався на рушнику, мене інтригувала доріжка з дрібних волосинок, що тягнулася від пупка вниз.

- А там... ти... - навіть зараз я хрипіла, а варто було б уже взяти себе в руки!

- Натякаєш, що нічліг треба відпрацювати? - засміявся чоловік і потягнувся рукою до рушника, немов збирався його зняти. - Я не проти.

Поки говорив, зайшов у сарай і я, чомусь, покірною овечкою увійшла за ним. Але потім його промова моментально протверезила мене, як дзвінкий ляпас. Різко підвела голову і подивилася на мужика так злісно, немов збиралася спопелити просто тут. Ти подивися, який нахаба!

- Ти дурень? - сердито виплюнула. - Я, взагалі-то, хотіла дізнатися про синці й люб'язно запропонувати мазь, але тепер забудь.

- Ну, так, про синці. Я так і подумав, - посміхався гад.

Розумію, що мої виправдання виглядали комічно, але... Та я ж жінка, а ми ласі на голих мужиків і кубики преса! Тільки нехай не думає, що похизувався тут голяка і я відразу впаду в його ліжко. Досить, проходили вже. Нічим хорошим для мене минулий досвід не закінчився.

Мужик уже реготав на все горло, як же шкода, що мої улюблені вила зараз не під рукою, вже я б показала мужику, де раки зимують! Сердячись, махнула рукою і вискочила з сараю, немов за мною гналися всі чорти з пекла. Нехай сам розбирається, якщо такий розумний.

- Катько! - почула знайомий свист біля воріт і застогнала.

Люда з'явилася, ну, хто б сумнівався, що вона пропустить таке шоу! Ось уже хто б стрибнув зараз, не замислюючись, у спальний мішок із незнайомцем.

Довелося йти до неї, не відчепиться ж, поки не витрусить із мене всю душу. За її розчервонілими щоками і задоволеним блиском в очах уже здогадалася, що вона бачила Діму, який розгулював в одному рушнику. І, судячи з того, що зараз ледь слину не пускає, дивлячись мені за спину, дехто вирішив іти до останнього. Обернулася і, звісно ж, мужик вийшов слідом із сараю, дякувати хоч вистачило розуму не підходити ближче.

- Колись, подруго, що за сексі Аполлон оселився в тебе в хаті?

Вона фактично пожирала Дмитра очима і, можу посперечатися, якби не я, вже б накинулася на чоловіка, як собака на кістку. У нас-то тут із пристойними мужиками напруга: то п'ють, то гуляють, то без роботи сидять, а тут таке! Щоправда, ще не ясно, що за кадр насправді попався мені. Не те, щоб я реально розглядала його в ролі свого нареченого, але все ж. Цікаво ж, як так вийшло. Вовчиних кривдників розкидав, а своїх не зміг? Скільки ж тоді людей на нього напало? А, головне, чому?

Ось він зараз відмився і обличчя аж надто знайомим здалося. Зрозуміти не можу тільки, де могла бачити... І чи бачила насправді, не зрозуміло. Гарний, виявився, гад, ще й блакитноокий блондин, гримуча суміш, треба сказати.

- Та ну це... так, не важливо.

- Гарний, зараза, так би й відкусила від нього шматочок, - Людка, так і не дочекавшись від мене зрозумілої відповіді, почала фантазувати.

Я не знала, що саме сказати, адже в нас усе, як на долоні, скоро й так почнуть шепотітися, а мені воно треба? Усе-таки Дмитро цей, ну надто нахабний і занадто помітний. Сидів би собі тихесенько в сараї, так ні ж, треба скрізь влізти, як тому шкодливому коту.

- Ой, годі тобі, - Люда, нарешті, подивилася на мене. - Уже пів вулиці гуде про те, що ти собі мужика в капусті знайшла. Везе тобі, Катько. Чого ж він до мене не заповз, уже я б із ним і в капусті, і...

- Давай без подробиць, - вчасно зупинила потік її думок.

Чорт, половина вулиці, не все наше селище, але, як кажуть, ще не вечір. За що мені все це? Тепер же кожен зустрічний полізе насамперед із запитанням. Навіть, я б сказала - з допитом! У нас же як: якщо сама не розкажеш, вигадають, додумають, рознесуть, і в підсумку стане тільки гірше. Плітки справа така... тонка.