Розділ 2

Розділ 2

Він скривився, коли озирнувся на всі боки і принюхався. Різко повіяло лайном, імовірно, хтось зараз якраз чистив корівник.

- Фу, ну й гидота, як ви тут живете, цей запах нестерпний!

- Треба ж, які ми ніжні, сільського життя злякалися, пане? Це вам не в офісі сидіти, та по кнопочках клавіатури стукати.

- Та вже краще, ніж у лайні копатися, - відбився він.

Я вже важко дихала і ледь тримала себе в руках. Теж мені розумник знайшовся, та може він далеко не богатенький буратіно, а корчить із себе казна-що. Тьху.

- Бачу, спільну мову ви знайшли, піду я, мені ще до баби Зої йти, тиск вимірювати. Всього доброго.

Я розгубилася на секунду, у сенсі, як це, він іде? Схаменулася лише, коли старий уже опинився за межами будинку, там його й наздогнала.

- Почекай, а цей, - вказала на веранду. - Ти його зі мною залишиш?

- А чому б і ні? - Степанич розвів руками. - Ви його знайшли з братом, от і вирішуйте долю молодого чоловіка.

- Але... але... - я ніяк не могла підібрати правильні аргументи, аж надто сильно була збита з пантелику. - А якщо він злочинець, чомусь же хтось надягнув на нього наручники. Степаничу, рідненький, забери його від мене, прошу. Вивези на трасу і залиш там, мужик все одно не наша турбота.

Старий тепло посміхнувся мені й поклав долоню на плече:

- Кать, ти руки його бачила? Чисті, доглянуті, навіть бруду під нігтями немає, ну який злочинець? Не вигадуй того, чого немає насправді. Я не можу свідомо залишити бідолаху сам на сам зі своїми проблемами, а ти вирішуй самостійно, виганяти чи допомагати.

Степанич пішов, мені не було сенсу з ним сперечатися, якщо щось вирішив, то його вже не переконати. Але що виходить, мені мужику цьому довіряти тільки тому, що в нього руки доглянуті? М-да.

Я повернулася на веранду і зрозуміла, що мужик, зараза, зайшов у будинок. Без запрошення, весь мокрий, брудний, а в мене ж там чистота і порядок. Звичайно ж, знайшла його на кухні, він стояв біля відчинених дверей холодильника і діставав звідти продукти. Це нахабство чи самовпевненість, зрозуміти не можу?

- Слухай, мужик, а ти береги не поплутав?

Він немов не бачив і не чув мене, узяв ніж, дошку, зробив собі бутерброд і тільки потім, жуючи, спромігся відповісти:

- А фо такофа? - потім прожував і додав: - Я їсти хочу, а ти зовсім не гостинна. М-да, ковбаса відстій, як ти таке можеш їсти?

Це був край мого, прямо-таки, залізного терпіння. Не гостинна, значить, ковбаса відстій? Та я зараз із нього зроблю кров'янку і відішлю його родичам, щоб оцінили, смачна вона чи ні. Схопила пательню з плити і загрозливо насувалася на нахабного мужика.

- Йой, ти що надумала, божевільна!

Він вибіг з-за столу, я гнала його прямо на вулицю, постійно замахуючись чавунною пательнею. Не мої проблеми, якщо випадково влучу по тім'ячку. Дивишся, і пам'ять повернеться, одразу згадає, хто він і де його дім.

- А ну пішов звідси, гад повзучий, - прокричала, коли мужик відбіг на пристойну відстань, але він усе ще знаходився у мене у дворі. - Ще раз побачу поруч зі своїм будинком, нарікай на себе.

- Божевільна істеричка! - крикнув він у відповідь і викинув недоїдений бутерброд. - І їжа в тебе огидна, не дивно, що досі ніхто заміж не покликав.

- Та ти... та я тебе... Та щоб ти знав, я сама не дуже то прагну заміж. Пішов звідси, поки дільничного не викликала.

Останнє вже мужик не чув, він, на моє щастя, звалив. А я в напруженому стані повернулася в дім і застогнала, побачивши на килимі брудні розводи від ніг. Чорт! І звалився ж на мою голову, паскудник. Можна подумати, я ту ковбасу сама робила, це ж магазинна, яка була, таку й купила. Та й готую я нормально, ніхто не скаржився. І, взагалі, з якої радості я зараз подумки виправдовуюся, чи не все одно? Однак чоловік зачепив мене за живе, наче знав, куди колоти, щоб було болючіше.

Я тільки взяла відро з ганчіркою, як раптом почула стукіт у вікно. Що за новини? Визирнула і ледь не жбурнула у вікно квітковим горщиком, побачивши там доходягу. Та, дідько, до нього з першого разу туго доходить? Знову схопила сковорідку і кулею вилетіла з дому, поки один впертий баран знову не забруднив мені килим.

- Я щось не ясно сказала в перший раз чи тобі дохідливіше пояснити?

- Могла б заради пристойності пояснити мені, куди йти, я ж й гадки не маю, де знаходжуся.

- Може тобі ще грошей дати? - пожартувала, а він сприйняв за чисту монету:

- Бажано на таксі до міста. Або дозволь заночувати, а завтра, можливо, я хоч щось згадаю. Куди я піду в такому вигляді, та ще й з диким головним болем?

Ні, це точно дурний сон. У мене на лобі, чи що, написано: допомагаю злиденним грошима і нічліжкою?
- Єдине, що я можу тобі дати, то це сковорідкою по морді або стусана під зад. Йди звідси, поки не огріла до зірок перед очима. Скажи дякую, що не виставила рахунок за зіпсований парник і квіти, тож якщо не хочеш проблем, звали, нарешті.
Мужик образився і, тикаючи в мене пальцем, прокричав:
- Та пішла ти зі своїми квітами, пошкодуєш ще.
- А ти мене не лякай, лякана!
Ти дивись, ще вистачає нахабства погрожувати. На щастя, мужик пішов, а я спеціально залишилася на вулиці, раптом знову надумав би повернутися. Уже тоді точно всипала б по перше число. У підсумку, простоявши півгодини, задоволено видихнула і повернулася до прибирання.
***
- Ну що, нашу проблему вирішено?
У кабінеті і без того панувала задушлива атмосфера, а вже після запитання одразу в лоб від боса у чоловіка затряслися піджилки.
Він зам'явся, не поспішав із відповіддю. Опустив голову, але кивнув на запитання. Не міг дивитися босові в очі, боявся його злості, як вогню. Переживав, що через двох відморозків, які не вміють тримати себе в руках, отримає зараз по перше число. Але, водночас, йому нічого було побоюватися. Немає людини, немає проблеми, чи не так? А все інше дрібниці, з ними можна розібратися пізніше.
- Майже, - все ж неохоче зізнався. - Розумієте, так уже вийшло...
- Досить мямлити! - бос розлютився і стукнув кулаком по столу.
Чоловік тієї ж секунди відчув, як від первозданного страху скрутило шлунок, важко сковтнув. Йому потрібно бути сміливим, зухвалим і не переживати через дрібні непорозуміння.
Як стимул, він одразу згадав, що його цинічно кинув найкращий приятель, це додало впевненості, чоловік вскинув голову і мужньо порозумівся з босом:
- Я вирішив нашу з вами проблему. Можливо навіть, що назавжди. Тепер справа за вами.
Він поки що не міг знати напевно, що з Петровським і де він зараз. Але навіщо засмучувати боса? Нехай краще думає, що тепер відкриті всі двері.
Як і йому самому. Скільки перспектив одразу намалюється!
- Навіть так? - хмикнув бос, імовірно, не вірячи до кінця. - Що ж, тепер мені й карти в руки, щойно татусь заб'є на сполох, почнемо діяти. Насамперед зберу раду директорів, на зборах вони тебе оберуть новим керівником.
Та він і сам уже чекає не дочекається, коли займе крісло керівника. Але ж усе могло бути інакше, але... Що посієш, те й пожнеш.
Але для початку, в ідеалі, потрібно знайти незаперечні докази, щоб потім самому не сісти в калюжу. Щоб кинути нахабному старому в пику факти і дивитися, як він горює за улюбленим синочком.
Де ж зараз Петровський? Як його відшукати, невже доведеться обдзвонювати морги і лікарні? Ну, десь же він має обов'язково спливти!
Чоловік до пізньої ночі висів на телефоні, але Петровського і сліду не було. Він роздратовано загарчав і з ненавистю стукнув кулаком по столу, щоб зняти напругу з м'язів.
Довбані ідіоти! Кого він найняв? Не змогли впоратися навіть із нікчемною справою! А всього-на-всього треба було побити й залишити в певній точці, де чоловік би пізніше й відшукав Петровського. Героїчно б урятував! Але ці олені, схоже, страждали на топографічний кретинізм. Мало того, що кинули невідомо де, так ще й не ясно, прибили Петровського чи ні.
- Гаразд, Стасе. Не мої проблеми, що ти зник. Гуляй і далі, розважайся. За компанію і наречену не хвилюйся.  Про них я особисто подбаю.
На його обличчі розпливлася воістину диявольська усмішка. Він кинув пошуки і розслабився на кріслі, вважаючи, що проблему на даний момент вирішено.