55.2.  

Тато і від вечері відмовився: не на жарт розпекла його сутичка з Іллею та моє пристрасне заступництво…

З моїй впертюхом ми зідзвонилися щойно мама вийшла від мене та пішла заспокоювати чоловіка.

– Ілля! Як ти? Де зупинився? – в горлі пересохло від хвилювань за його ніч в чужому місті, за розмову з татом, деталі якої вони мені навряд чи розкажуть, та тут і питати не треба – я чудово уявляю… 

– У мене все добре, дівчинко моя, – аж надто бадьоро відповідав мені Ілля, ніби він завтра летить на Мальдіви, а не йде на зміну в цех металургійного заводу. – Ти про себе мені розкажи. Як тато? Не сварив тебе?

– Та ні… – тихо кажу, не згадуючи, що сварили тата якраз я. – За тебе тільки хвилююся, Ілля. І нащо ти погодився на ту зміну! Це пекельна робота, жахлива…

– Яно, твій тато її витримує. І я зможу. Хоча б зміну, та зможу. 

– Ілля! Та мій тато підготовлений! Він усе життя, мов кінь в упряжці, на цьому заводі… Я б хотіла, щоб він знайшов хоча б охоронцем якимось роботу, та ні! Не його це...

– Михайло Іванович – охоронець? – зареготав Ілля. – Та він гроза району – це сто відсотків! Мені однієї розмови, Яно, вистачило, щоб зрозуміти: тесть у мене тільки хардкор поважає, ніяких легких шляхів.

– Ілля…

У мене аж дар мови відбирає від такого завзяття! Йде на заклання і ледь не верещить від радості на весь світ! Упевнена: у цю ж мить ще й пританцьовує на місці!

– Ілля, де ти зупинився?

– У готелі. Він у вас тут ніби один. Назву забув, ха-ха.

– Ілля, я з тебе не можу… – аж в стіну битися хочеться! Поки я тут з розуму від хвилювання схожу, він гигочить нон-стоп!

– Дівчинко моя, ну не хвилюйся так сильно, усе буде добре – я тобі обіцяю. З татом твоїм ми контакт налагодимо. Зміну цю я витримаю! Я ж Гуляєв! Нас ні втопити, ні спалити – живучі і міцні!

Ой, і сказати нічого… Неможливий!

– Я тебе кохаю, чуєш?

– Чую… Я тебе теж…

– Так… – голос Іллі нарешті втратив надмірну веселість, став хрипкішим та нижчим. – Так дивно і незвично, що ми не в одному домі… Я не хочу від цього відвикати.

– І я…

Я ніби все життя з Іллею прожила… Здається, ось-ось зараз вийду в коридор і застану його на кухні з тіткою Фаїною. Він буде жартувати і розповідати їй свої дивовижні історії, а вона з усіх сил вдаватиме, що цей юнак ніскілечки не справляє на неї, таку гордовиту та досвідчену, враження…

Поряд шепотітимуться Карина і Толік, такі незвично закохані і занурені в своє, що й не впізнати…

Пройду коридором далі, до холу, заверну у вітальню – і побачу Юру. Він буде грати на гітарі чи переписуватися в телефоні і навіть не помітить, як уважно я дивлюся на нього і дивуюся, що його закритість слабшає, він вчиться відкриватися і довіряти…

У будинку мене довго не втримати. Я піду в сад або до ставку і вже за мить Пилипко з Полінкою запросять мене до себе: гратися, шукати скарби, виловлювати жаб чи обдумувати план захоплення будинку. Усюди за мною хвостиком буде бігти Даник. Я врешті не витримаю і візьму його на руки, де він миттю засне…

– Яно?

– М? – зітхаю. – Пробач… Я провалилась в часі… Не думала, що так важко буде знову звикати до життя, яке я прожила 18 років.

– Не звикай, Яно. Твоє повернення додому ненадовго.