55.1.  

Яна

Мама говорить без пауз; розпитує, не дочекавшись відповідей, говорить і говорить ще. Лише б відволікти і розрадити мене… А я стою прикута до вікна, за яким нічогісінько не видно, крім дерев та міківки Іллі…

– Тато його приб’є… – шепочу та шумно видихаю. Серце тарабанить, як очманіле! 

– Заспокойся, донечко, прошу тебе…

Як же заспокоїтися, матусе, якщо мій неможливий дурник нарвався на, може, найбільші перешкоди в своєму житті?.. 

Мій тато – не я. Йому твоя харизма, Ілля, як собаці – кіт. Не надихає ні на мяу, знаєш…

– Зараз тато прийде, Яночко, і ми все дізнаємося…

Ага… Про те, що буде, коли повернеться тато, я намагаюся не думати. Головне мені зараз, щоб Іллі не дісталися надто міцні горіхи та він… не втік світ за очі від такого вітання мого батька… 

Добре, що він не чує мої думки – оце б вперше на мене всерйоз образився. Знаю ж, яка ця морда кохана – вперта і гордовита.

“Ілля Гуляєв не здається!”

Усміхаюсь та червонію… Не здавайся, Ілля, ми стільки пройшли цього літа. Не здавайся…

Коли тато увійшов до вітальні – я затамувала подих. Іллі з ним, звісно, не було. Це очікувано… Фантастично було б, якби вони забігли в кімнату в обіймах та з піснею…

– Ну, і що це ти, Яно, привезла, га?

– А?..

Я аж озирнулася… І валіз же ще не розпаковували… Він про… про Іллю?!

– Михасю, Фаїна говорить: дуже хороший, серйозний хлопець. Помужнів на її очах! 

Мама на моєму боці. Обіймає мене за плечі та дивиться на тата з надією, що він все-таки змінить свій гнів на милість, навіть якщо не відразу…

– Серйозний? – батько скинув черевики та похитав головою. – Клоуни серйозніші, як це опудало виряджене. Понти і тільки. На ділі пшик!

– Тату!..

– Що “тату”?! – гримнув батько. – Їхала скромною, хорошою дівчиною, а повернулася мало не Річард Хоробре серце!

Так хочеться закотити оіч, як Юра… Чи пустити шпильку, як Пилипко… Ох, діти, я вже так скучила… Так скучила, що аж не вірю, що далі я буду без вас…

– Я думав, ти працювати поїхала, тітці допомогти, а ти з хлопцями там знайомишся, ще й додому привозиш!

– А куди, тату? Не додому хіба привозити? Хіба ти не радий, що я вас познайомити хочу і щоб все було… як треба?

А що я цього не планувала – батькові краще не знати… Експромт вийшов шаленого рівня… Ілля-Ілля, як же нам з тобою виплутатися, а?

– Завтра цей матусин синочок піде зі мною на завод.

О ні-і…

– Подивимося, чого він вартий і як швидко дасть дьору. 

– Тату! Ну, хіба так можна? – аж плакати знову хочеться! – Та не кожен і з наших хлопців витримає там зміни! Це не показник! Нащо ти таке вигадав для нього? Чи не було в тебе завдання простіше, ну, тату?

Випалюю це все і не вірю… Матінко мила, щоб я так батькові раніше перечила… Чи це я виросла, чи це свавільні діти так мене змінили, чи… коли кохана людина страждає – і не на таке підеш?

– Яно… – батько вирячився на мене так, щоб всі барани перед воротами визнали себе профнепридатними. – Він тобі аж так голову задурив, що ти проти батька йдеш? Тобі моя думка фіолетово, так? Хай батькові твій вибір не подобається – що цей стариган тямить взагалі! Це ж ви все знаєте, найрозумніші, досвіду у вас хоч відбавляй!

– Тату… ну, припини… – стою перемиючись з ноги на ногу, а так хочеться його обійняти… Я і без маминих заспокоєнь після знаю, що тато хвлюється… Для нього теж така ситуація вперше в житті… 

– Відпускати свою любу донечку – це страшно, Яночко… – обіймає мене матуся та гладить по волоссю. – Два місяці – так мало, доню… Така заява Іллі – це сміливо, та… не може не викликати в тата гнів. 

– Знаю… 

Хтось з наших місцевих хлопців не дійшов би і до рівня перевірки від мого тата. Злиняли б ще на етапі грізного погляду… А тут таке диво столичне, ач який зухвалий!

Та що ж мені тепер – розірватися? І тата розумію, і без Іллі не можу…

– Дай йому час, Яночко, тато ще розгледить Іллю…

Ага, надіюсь не тоді, коли ми з ним вийдемо на пенсію…
____
Робимо припущення, любі мої: як швидко здасться ця непохитна фортеця – Михайло Іванович?))