54.1.  

Яна

Ми заїхали в моє рідне місто – і мені щось болісно та щемко вкололо в серце.

Я сумувала. Сумувала за цими охайними центральними вулицями, оживлению площею і заклопотаними людьми, які завжди кудись поспішають.

Я сумувала за батьками. За рідним районом. Домівкою… 

Однак разом з цим світлим сумом в голові так серйозно виникло переконання: я тут ненадовго. 

Це літо в Гуляєвих було потрібне мені, щоб подорослішати, набратися сил і зрозуміти: чи тими орієнтирами я керуюся в своєму житті, чи, може, мені потрібні інші?

Усю дорогу Ілля вражав своєю серйозністю, рішучістю, а ще таємничим блиском в очах. Знаю я цей погляд: задумав щось…

А я… я з кожним кілометром, який долала його машина до мого дому, все більше відчуваю таку напругу, що, здається ось-ось і стисне мої груди сталевим обручем: ні вдихнути, ні видихнути не зможу…

– Усе гаразд? – поки Сашка базікала про плани – уважний Ілля відчув чи побачив, що зі мною щось не те.

– Так… – відповідаю ледь чутно, та мало не прошу його: відвернися, дай мені на тебе подивитися... Я хочу запам’ятати кожну твою рису та цей незмінний тільки тобі властивий блиск в погляді.

Що ж буде далі? Як же ми будемо? Невже… невже ось так все закінчиться?..

– Ян, я побігла! Побачимося пізніше! – спершу ми завезли Сашу, яка вистрибнула з автівки, ніби її хтось проганяв. – Тобі сьогодні точно не до мене! – Засміялася так дзвінко, що я лише здивовано вигнула брови. – Бувай, Ілля!

Обійнявши мене, це незбагненне дівча, вже гайнуло до свого під’їзду. Ох, і дістанеться ж їй від мами за її столичну Одісею…

– Колоритно у вас тут, – усміхнувся Ілля, а я прослідкувала за його поглядом у бік бабусьок в одязі всіх кольорів веселки. Наші зірочки зайняли місця на лавках та уважно нас розглядають. 

Я усміхаюся і собі від видовища цілковитої незворушності Іллі перед таким безцеремонним спогляданням його фігури, одягу та машини. Іноді забуваю, що він родом теж з таких от містечок, де дитинство проходить на вулицях в оточенні дуже різного, та все ж простого люду.

– Я сама, – тягну його руку, коли Ілля дістає мою валізу і вже котить її до під’їзду.

– Сама? Може, ти ще й Яном будеш зватися? – глузує він, а я кусаю губу та ніяковію. 

Як бовкне щось… Матінко, як мені… буде цього не вистачати…

– Ілля… – я безпорадно плетуся слідом та не наважуюся сказати, що краще б моєму батькові його не бачити… Звучить дивно, а пояснювати Іллі, що мій тато суворий та не зрадіє його появі – навряд чи для нього аргумент.

Ну от як мені знайомити їх зараз, коли ми з Іллею в такому підвішеному стані? Ким мені його назвати? Хлопцем? Та батько помиє ним сходи у всьому під’їзді! 

Другом? Ну, для тата – це те ж саме… У друзів-хлопців він не вірить. Після свого карколомного досвіду з Борею – я теж.

– Я допоможу донести до дверей, – говорить Ілля та вже дізнавишсь у однієї з бабусь код під'їзду, заходить і прямує до сходів. 

Я лише тихо зітхаю. Чому бути – того не минути…

– Я б… – мало знову не бовкаю “сама”, та вчасно замовокаю.

– Ну і важкі ж вони! Пилип каменів зі ставку накидав чи Фаїна Іванівна закаток наготувала?

Я дивлюся на його широку спину перед собою і сльози самі набігають на очі. Навіть про батька думки вивітрились, як і не було жодної…

Ілля зараз донесе валізи і… що далі? Як ми будемо? Я ж… кохаю його…

Ілля, мабуть, почув мої схлипування і повернувся обличчям до мене.

– Яно, ти чого? 

Валізи опускаються на підлогу, а Ілля міцно мене обіймає, залишаючи місце для наших облич. Дивлюся в його карі очі і ще сильніше плакати хочеться. Який же він дорогий мені став!

– Я не можу, Ілля… – його пальці торкаються моїх вилиць і щік так обережно і ніжно, що я ось-ось і розтану в сироп. – Не можу повірити, що все закінчується, Ілля! А як же далі?.. Ти… ти поїдеш?

– Поїду, – спокійно, без заминки відповідає, а я вже беззвучно ридаю перед ним, ледве чуючи наступні слова: – Можливо, не сьогодні, але ти теж поїдеш зі мною.

Миттєво хапаюся за ці слова, відчуваю, як тепло і радісно мені стає на серці. Хочеться усміхатися і не плакати більше ніколи! Ілля… Ілля не прощається зі мною! Він теж не хоче прощатися!

– Я кохаю тебе, моя дивовижна дівчинко. Дуже сильно кохаю… І бажаю кохати тебе кожного дня мого життя, нескінченно…

– І я цього хочу, Ілля… – шепочу і дивлюся своїми мокрими очима на хлопця, що розганяє моє серце за мить до шалених кульбітів. – Я тебе дуже кохаю…

Тягнуся навшпиньках до його губ і сама цілую, припадаючи до свого магніта. Руки Іллі притягують мене ще ближче, а я охоплюю долонями його обличчя. Розчиняюся у відчуттях ейфорії знову торкатися і цілувати його… Виявляється, я й за цим шалено скучала…

Ілля стримується недовго. Дозволив мені ніжності лише в перші миті і ось перехоплює ініціативу та поглиблює поцілунок, від чого мої коліна ніби вперше з ним підкошуються – я стаю м’якою і жадібною до мого персонального нектару.