54.

Зранку я довго чепурився. Не кожного дня я відвожу кохану до її рідних. Судячи з того, який важкий норов у Фаїни Іванівни, мені варто підготуватися за всіма пунктами. Перший з них – зовнішній вигляд.

Я дуже довго вибирав між класичними брюками та білою сорочкою, які мені на початку літа підігнала Маринка: їй до сверблячки хотілося побачити не лише Гришу, а й мене в пристойному одязі, чим, на її думку, мої звичні джинси та футболки категорично не є; – та одним із костюмів, які я потяг сьогодні з шафи Стаса: не обідніє, у нього їх з сотню, а то й більше.

Вирішивши, що в прикиді старшого брата, буду виглядати серйозніше, я зупинився на його лахах та переодягся в світло-сірий костюм та білу сорочку. 

– Та ніби ж на щось путнє схожий, – всміхнувся я сам собі, щиро впевнений, що так само мене оцінять й потрібні мені люди.

На перший поверх я спустився у сам розпал прощання з Яною.

Не вистачало тут лише Людмили, яка прийде на роботу лиш через годину, і Стаса, який поперся в офіс, коли ще й півні не роззявлювали дзьобів. Усі інші – тут і зараз проводжають Яну додому.

Не стримуючи сліз, моя щира дівчинка обіймає дітей, що злетілися до неї, як бджоли до смачної квітки.

– Ти ж приїдеш? – допитується Пилип, ні у виразі обличчя якого, ні у ще вчора пихатому погляді, сьогодні не було й нятяку на вередливість. Навіть мені стало його трішки шкода: малий волоцюга таки ж прив’язався, і прив’язався намертво…

– Приїду… – розчулено шепоче Яна.

– І будеш щодня телефонувати? – рюмсає Поля.

– І на мій перший концерт приїдеш? – навіть Юрко поводиться як дитина, а не переросток-драбина.

– Ого, ти ще б сказав: через сто космічних років, – пирхнув Пилип. – Яно, чекаємо набагато-багато раніше. 

– Так, малеча, залишили Яну в спокої, – втручаюся я, коли бачу, що моя крихітка вже й слова промовити не може. – У мене вже від вас овердоз сантиментів. Годі. Приїде наша, Яна, приїде. А як ні, – я підморгую дітворі, – ми самі приїдемо. Фаїна Іванівна нам люб’язно адресу підкаже.

– О єс! Чекай нас, Яно! Ми приїдемо до тебе перші! – загула ватага суцільним гомоном.

Тільки Даник не витрачав часу на ці верески, а насолоджувався обіймами Яни перед розлукою – ось, де безмежна мудрість.

– Ми, звісно, не будемо бачитися щодня… – ледь-ледь заспокоїлася Яна та знайшла в собі сили звернутися до дітей, які не замовкали ні на мить. – Однак ми в житті одне одного назавжди – я вам обіцяю.

А я підтверджую. Виконати це – вже моя задача.

Церемонія прощання ніяк не бажала завершуватися. На коротку мить я навіть пошкодував, що про свої наміри повідомив тільки тітку Фаїну. Ну, і дядька Якова, але то технічне: він якраз поряд ошивався та ні на крок від нашої шановної кухарки не відходив.

Може, скажи я мамі, що задумав, – вона відпустила б Яну швидше та не плакала б зараз, мов наша найкраща няня покидає нас назавжди? А може й ні. Цю пані Гуляєву, ох не просто збагнути…

Коли її довга промова на тему вдячності та надії якнайшвидше побачитися знову нарешті добігла до кінця – я вже схопив валізи Яни, аж тут у хол прителіпався дядько Панас.

– Я що хочу сказати… – без привітань почав тесля-майстер, потираючи долонями картату сорочку. – Ти, Яно, дуже хороша, толкова дівчина. Не знаю, як цьому сімейству так пощастило тебе заполучити – дива та й годі…

– Дядьку Панасе, давайте швидше, – рветься мій терпець, а старому балакуну хоч би що: і не думає пришвидшитися, розтягує кожне слово.

– Наше розбійне плем’я хоч трохи купи трималося. Без тебе знову почнеться тут гармидер. Ой, лихо ж насувається!.. Ой, погано ж нам буде!..

Я вже розтулив рота, щоб вгамувати голосіння старого істерика, а діти затупцяли ногами, висловлюючи протест, як Яна спокійно всміхнулася і з відчутною в свої слова вірою відповіла:

– Повірте, Афанасію Степановичу: все буде так чудово, що Ви і уявити не можете. Нова няня – справжня професіонал: психолог з великим досвідом, працювала в поліції, а також у…

– О-о-о! – зрадів наш мізантроп. – В поліції кажеш? Те, що цим розбишакам треба! Хе-хе-хе, може, й екскурсію організує дільницею?! 

Залишивши дядька Панаса мріяти про майбутні покарання дітей, ми всі пішли до воріт, де уже нас з Яною та Сашею чекала моя автівка. Її відразу помітила Яна і здивовано повернулася до мене.

Я розумію, що вона все зрозуміла, але не хочу публічного обговорення. Штурляю  в плече Толю, якого тепер на постійній основі гріють пальці Карини. Він ледь нахилається вперед і всміхається.

– Приїжджай до нас ще. Тільки попереджай!

Звідкись вистрибнули Костя та Кеша та налетіли на Яну з обіймами.

– Ти класна, Яно! Дякую, що з тобою хоч трішки з рабства Пилипа звільнилися, – засміявся Костя та покосився у бік найнестерпнішого з дітей, який скорчив таке невинне обличчя, що ніхто з випадкових перехожих і не зрозумів би, що цей камінь прилетів саме в його огород.

– Буду дуже радий пропустити тебе на територію в будь-який час! – обіцяв, не боячися господарів, Кеша.

– От же жуки! – вщипнула вертлява Саша Кешу і для профілактики – Костю. – А мене маринували пів ночі! Ганьба такій гостинності! Ще й кажуть: “Приїжджай!” Ага! Приїжджай, Яно, простовбичиш під двором та закоцюбниш!