53.2.  

– Пилипчику… 

Я на межі. Тільки благаючий погляд Яни стримує мене від вибуху. 

– Якщо ти, порося, прямо зараз не повернеш Людмилу – я відправлю тебе жити до матусі, затямив?

– Ілля – з жахом зойкнула Яна.

– Заборонений прийом, – прошепотів Юра.

Полінка, зрозуміла річ, вже почала шморгати носом, якби не Яна – плакала б навзрид і рвала б мені серце. 

Не стримався. Згадав ту непутящу жінку… Ще й сказав з такого сперес ердя, що був готовий в ту ж мить втілити свою погрозу в життя.

Пригнічений ефект моїх слів відчули всі, крім головного махінатора та безкомпромісного циніка гуляєвського роду.

Навіть не думаючи хоча б щось мені відповідати, Пилип мовчки пішов у бік воріт. Чесно: на одну мить я щиро повірив, що мої погрози вперше в житті подіяли на Пилипа. Та куди там, куди там…

Цей малий невіглас і не думав наздоганяти Людмилу, яка чомусь зам’ялася біля калітки. Може, вона сподівалася, що цей хлопчик, що ліниво теліпається їй услід, передумав?

Привітливий погляд жінки пройшовся по всім нам – і вперше затримався не на Пилипові, а на мені та Яні.

– Я щиро бажаю вашій родині знайти чудову няню. Діти у вас – космос.

Дивлюся на Яну – і бачу в її очах намір вмовляти Пилипа не вередувати, а прийняти Людмилу на роботу, ніби він з власної кишені буде їй платити…

– Пилипе… – втім, здається першою здалася Полінка. – А може?..

– Ні, – відрізає його безсердечна величність. – Людмило, не муляйте очі. Йдіть вже.

Ніби не чуючи різкі слова жахливого хлопчака, жінка усміхається і йому, і всім нам. Я готовий провалитися у гіркоту розчарування, готовий читати Пилипу нотації та вигнати жити в сад, однак стається неочікуване.

Варто Людмилі підійти до калітки, натиснути ручку та штовхнути двері – як на неї виливається потік води таким шаленим струменем, ніби жінка потрапила під бурхливий водоспад.

Витріщаю очі нагору і бачу ледь помітну за гілками дерев бочку води.

– Та стільки ж її там, тонна? – давиться поряд сміхом Юра, а я так і не заходжу, що сказати…

Зате знаходить дехто інший.

– ПИЛИПЕ! – голос Стаса, який в одну з Людмилою мить опиняється по іншу сторону калітки, але, либонь що, ні краплі не менше, ніж, вона потерпає від води, – б'юся об заклад: чутно й на Місяці. – НЕГАЙНО ЗУПИНИ ЦЕ!

– Закрийте двері та зайдіть на територію, – посміхається цей винахідник на нашу голову. – Ну, мерщій! Що ви такі повільні?

Стас і Людмила виконують вказівки, заходять у двір, зачиняють калітку – і, дійсно, потік води припиняється.

– Що тут відбувається?! – гнівається в своєму чорному, ще хвилину тому елегантному, а зараз мокрому до останньої італійської нитки та не дуже презентабельному костюмі Стас.

– Нічого такого, щоб ти горланив, тату. Я лише обрав нову няню. Її нерви, як бачиш, міцнішими за твої будуть.

***

Запросити Людмилу на вечерю вже наполягав сам Стас. Після всього, що вона сьогодні пережила, це був мінімум, яким ми не те, що повинні були, але й хотіли їй дати.

Поки Яна з потерпілою, але щасливою чемпіонкою дня чепурилися до вечері: бідолашній треба було скинути з себе брудний та мокрий одяг, прийняти душ та хоч трішки оговтатися після пригод імені Пилипа Станіславовича, – решта нашої зграї вже тинялася без діла в їдальні та чекала наших дівчат.

Ми усі якось одразу в перший же день не змовляючися прийняли той факт, що Люда – наша. Адже для того, щоб побачити справжнє не завжди треба місяці та роки. Якщо людина не грає, не вдає та не дурить, а відкрито себе проявляє та показує – ти бачиш її суть і вже в ці перші дні розумієш, звісно, не всю, але якусь її значну та важливу частину, яка й говорить тобі: твоя це людина чи не твоя.

Людмила не могла не підкорити нас своєю бійцівською витримкою, готовністю рятувати дітей з води чи висоти, брати участь у всіх їх затіях і виходити з них переможницею. Так, вона точно щось новеньке для нашої родини. 

Не Яна, але вона, я відчуваю це вже зараз, стане для нас особливою по-своєму. Тільки так, як може бути особливою Людмила.

Коли ж ця свіжа після душу з розкішними рудими локонами та переодягнена у одну з милих суконь Яни пані заходить у вітальню – я ледь стримуюся від сміху, бачачи реакцію Стаса. 

Може здатися, що він до цього ніколи не бачив красивих жінок. Але ж… але ж це Стас, вдачу вашу, Гуляєв! 

Після втечі його колишньої видри – хто тільки не намагався застрибнути до нього в ліжко з надією великого продовження стосунків – нікому не світило нічого серйозного. 

Цей роботяга марив лише роботою, вирішивши втопити у ній всі свої печалі. Жаль, що вони не потонули. Жаль, що ця втеча лише примножили його проблеми, але ніяк їх не вирішила, бо це ж коли втеча вирішувала проблеми; коли від втечі ставало легше і зрозуміліше, як жити далі?

А зараз це що, звідки, як? Раптова зустріч така нераптова… Сидить мій брат та й гилить зуби, мов підліток на першому побаченні. Добре, що хоч дар мови не втратив, розмову ще може підтримати. Патякає задоволений, розпитує Люду то про те, то про се…