53.1. 

Німа сцена тривала недовго. Першою оговталася Яна.

– Ходімо побесідуємо, Людмило, – тихо прокашлявшися, моя дівчинка щосили тримала обличчя та вже збиралася запрошувати майбутню заміну у вітальню.

Однак голова нашої ватаги відразу показав, що перемовини можна вести з ним і тільки з ним:

– У бесіді не буде потреби, Яно, якщо Людмила успішно пройде наступні випробування.

Уважно слідкую за реакцією кандидатки: поведінка малолітнього хлопчака її, здається, ніскільки не дивує. Може, вже працювала з дітьми та бачила серед них таких от, як Пилип, що люблять, а головне можуть: верховодити навіть дорослими.

– У сад! – скомандував Пилип, а нам не залишилося нічого іншого, як тупцяти за ним слідом, чекати вистави та дивитися на неї у всі наші шалені від видовищ очиська.

А подивитися було, на що…

Роззявивши рота в холі на декламацію “Божественної комедії”, ніхто й не помітив, куди зник Даня. Він же, Пилипу одному відомим чином, опинився на дереві у саду, звідки його мала дістати хто? Звісно ж, нова няня. 

– Не пам’ятаю, щоб я таким займалася, – чую дорік Яни нашому вигаднику.

– Не займалася, – хмикає Пилип, не зводячи очей з Людмили, яка лізе по дереву, мов чемпіонка альпінізму, та знаходить виступи й нерівності там, де очам і не віриться, що вони є. – Однак, Яно… ти ж розумієш, що ми маємо дістати когось, хто зможе стати тобі заміною? Це не проста задача.

Невільно посміхаюся, а Людмила тим часом дістає нашу щасливу панду з дерева.

– Агу-гу-гу! – Даня хоч і звично знаходить привід посміятися навіть в такій ситуації, але слова явно позабував і ті, що встиг вивчити…

– Непогано! – дає вердикт Пилип.

– Та вона імба! – присвитсує Юра і навіть Полінка сором’язливо всміхається: вірний знак, що її нова пані зацікавила.

– На ставок! – дає Пилип нову команду і ми чимчикуємо туди.

Я плетуся в кінці нашого гурту і міркую.

Знаю Пилипа: він так просто від Людмили не відчепиться, однак вердикт нам зрозумілий зараз усім: ніхто ще так далеко у випробуваннях не пройшов. Не віриться, що дітлахи знайшли собі когось, хто аж настільки готовий до їх витівок, що навіть зойку чи доріку не чути: Людмила тримається так спокійно, що я легко уявляю, що з подібними Пилипу дивацтвами вона має справу щодня…

Яна… вона ж інша. Невинне сонечко, що підкорило дітей своєю ще дитячою безпосередністю, світлом та великим серцем. У неї не було досвіду роботи з дітьми, вона не здобула педагогічну освіту і не була їх вчителькою. Яна робила для цієї шаленої дітвори дещо набагато важливіше: любила їх. Любила так, як рідна мати любити їх не змогла. Як батько, який і хотів би – так по-жіночу та ніжно не зміг би. 

Чи вилікувала Яна їх серця? Важко сказати… Попри всі її заслуги – навряд чи. Однак Яна точно показала цим дітям, що така чиста і гарна любов, таке серце щире та любляче – буває, є, і вони можуть відчувати любов такого серця та дозволяти своєму – любити.

***

Після героїчного порятунку з дерева на нас чекав ставок. Чекаючи, що там Пилип вигадав, я пробігся поглядом по дітворі, що розбрелася по берегу; по Юрі, що вже влігся на своє улюблене місце: під деревом; по Людмилі, яка милувалася пейзажем, – і нарешті дістався до Яни, яка сиділа на траві та міцно обіймає Даника, який і виглядає, і, дійсно, є найщасливішим у світі від її ніжності та любові.

Дівчинка моя вперто та холодно тримає мене на відстані, а я й погоджуюся. Не ламаю її кордони, не лізу поміж очі та не набридаю. Не хочеться мені, щоб вона здалася, бо їй набридли мої вмовляння. 

Я дуже хочу побачити її щире бажання піти мені на зустріч та зрозуміти мене. Я забруднив себе дружбою з Борисом, але я не він, не став ним. Мені хотілося захистити її – вона обов'язково це зрозуміє.

А ще… Я просто вже все вирішив, тепер чекаю слушної нагоди. Їй ще доведеться похвилюватися, не буду нервувати зайвий раз.

А поки… я залюбки нею помилуюся. Яка ж моя зеленоока – красуня! І краса ця навіть щось більше, ніж її миловидне обличчя. Це щось в ній самій, в її усмішці, в теплому ніжному погляді, мимоволі піймавши який і не здогадаєшся, що ця дівчинка не так давно плакала і кричала, що я їй огидний.

Вона береже в собі дивовижний дар зберігати спокій та мир, незважаючи ні на що. Яна, мов джерело, з якого хочеться пити і пити, щоб вічно бути щасливим і хоча б на половину таким радісним, як вона. 

Однак наша сварка добре дала мені зрозуміти, як мало в світі нескінченного… Щастя так легко може урватися. Ходиш потім, мов чумний, та не розумієш: чи мені все привиділося? Ще вчора я був найщасливіший, а сьогодні мене спустошили, випустивши душу та вирвавши серце… Боляче і страшно її втратити. З такою радістю не хочеться разставатися. Однак, якщо раніше Яну хотілося забрати собі всю без залишку, то зараз – хочу берегти, цінувати і любити безкінечно. 

Яким я, однак, став романтиком. Засміяв би себе раніше. А тепер не можу уявити, щоб я думав інакше.

Хай там як мені подобається милуватися моїм сонечком – у нас тут відбуваються цікаві події. Тож максимум уваги!

Дочекавшися, що кожен втратить пильність та відволічеться на свіжому повітрі, – Пилип скинув плащ та полетів у ставок, мов за ним женеться зграя скажених собак, якою він так відлякував недалеких кандидаток…