53.  

Ілля.

Причина мого незворушного спокою дуже проста. Я чудово розумію, що швидко Яна мене не пробачить. Не одна лише моя наполегливість та рішучість пришвидшить наше примирення. Допоможе йому статися моє розуміння, як необхідно їй зараз тримати цю нестерпну для мене відстань. 

Рятує тільки намір нізащо Яну не відпускати. Я завжди буду поряд і дочекаюся другого шансу. Адже, якщо одна частина нашого цілого організму тимчасово не працює як слід – я буду працювати за двох, витримаю, вистою цей період та знову завоюю довіру та повагу своєї дівчинки.

Мене так веселять шалені витівки Пилипа та його ватаги, які особисто я, на жаль, не бачив, але про які мені так люб’язно щовечора розповідають Толя, Кеша та Костя.

Особливо мені запам’яталася розповідь про скажених собацюр, які, виявляється, споконвіку живуть у нас в саду. Саме вони змусили не одну переполохану жінку видертися на дерево з майстерністю альпіністки та сумирно сидіти там, поки дядько Яків – добра душа – не помітить нещасну.

– Я пропонував їм чаю, – від перших вуст розповідав мені наш сердешний садівник. – Фаїночка з радістю відпоїла би їх своїм особливим трав’яним збором. Однак ці милі панянки злітали з дерев та кивали п’ятами щойно я тричі запевняв їх, що ніяких собак (а тим більше скажених!) у нас з роду-віку не водилося!

– Тільки скажена дітвора! – бурчав дядько Панас, що неподалік лагодив спинку лавки, яку не здивуюся, що зламав хтось із тієї ж дітвори, щоб подратувати старого буркуна.

Та й мені немає, чим заперетичи дядьку Панасу: наші дітки – люті. Навряд чи вони зможуть підпустити до себе когось так близько, як Яну. Моя особлива феноменальна дівчинка…

А як вона мене ревнує! Ви бачили, бачили? Я готовий без кінця дефілювати перед кандидатками – тільки б насолоджуватися червоним від гніву обличчям. Моє серденько моє гострі кігтики – нещасний той, кому доведеться відчути її гнів на собі.

Для мене ж емоції Яни – найкраще топливо, завдяки якому я не здався та навіть не думаю здаватися, хай там якою б холодною моя кохана не була зараз до мене…

***

Третій день екзекуцій над кандидатками добігав до кінця, а ми й далі залишаємося без заміни для нашої суперняні.

Якщо Стас не візьметься за цю справу – я особисто буду шукати і знайду няню, бо ж брат неочікувано погодився на пропозицію мами – і вся його орава відтепер не гості у нас, а повноцінні жителі будинку. Моя надія на спокійну осінь та життя загалом розвіялася по вітру.

Однак і для мене ця новина стала чудовим копняком нарешті з’їхати та почати самостійне життя. Відколи я працюю у татовій компанії – гроші заробляю сам, бо ж не просиджую я там штани, а напружую свої мізки для аналізів, звівтів та базікань на нарадах. 

Однак переїзд згодом. Спершу важливіше рішення, знайшовши яке, я мало не гепнувся зі сходів в своєму осяянні. Божевільний! Лиш у випрадення собі скажу: від кохання!

У той час, як я тут базікую в умі сам з собою – на весь холл роздається мелодійний дзвінок – і я спрямовую свій погляд на прозорі вхідні двері, що не приховували нову кандидатку. Чорні брюки, біла сорочка, гарно укладене волосся та зосереджений погляд справляють на мене приємне враження. Така серйозна пані точно не буде непритомніти від мене та підбивати до господаря дому клинця. Зі вчора нудить від цього. 

Не встигаю відкрити двері я буквально за мить до того, як у коридорі лунає кумедно-лякаюче “Бу-га-га-га!” та Пилип Чорний плащ стрімко підлітає до дверей, щоб через мить рвучко їх, ні, не відчинити – рвонути на себе так, що мало з петель не зірвати. 

Махаючи руками, ніби він не сповна розуму та годину тому як втік з божевільні, Пилип верещить на всю околицю:

– “Лишайте сподівання всі, хто входить!”*

*тут і далі цитування з “Божественної комедії” Д. Аліг’єрі, переклад з сайту https://www.ukrlib.

Я закочую очі, вкотре дивуючися, скільки сюрпризів є в Пилипа. Навіть італійську класику читає в своєму віці – ну, що за бунт проти хуліганського шаблону!

Тим часов візаві нашого непростого хлопчини – досі не накивала п’ятами ні від моторошного маскараду Пилипа, ні від такої недоречної цитати-привітання. 

Натомість жінка ледь помітно усміхнулася і тільки зображаючи, але ніскілечки не боячися, відповіла:

– “Учителю, о жах який!”

– “Лишатись легкодухість має тут,

І має вмерти дрож перед страхами”, – емоційно, не вірячи, що знайшлася та, яка дійшла до такого рівня гри, промовив Пилип, а потім замовк на довгу мить і не втримався, з вимогою сказав: – Далі!

– “Як обіцяв я, ми прийшли в той кут,

Де скорбні тіні можеш ти уздріти,

Що розуму збулись блаженних пут”

Наслідуючи наступній строфі, така ж божевільна як, ймовірно, її майбутній вихованець, жінка, подає Пилипу руку… Обличчя її таке спокійне, що хоч зараз на сцену та в театрі грати цю п’єсу.

Пилип і собі не забуває роль ні на мить: взявши протягнуту руку, веде кандидатку у порожню вітальню, бо ж Яна та решта дітей тут – точно як я піднімають щелепи з підлоги та моргають сто разів за секунду.