52.3. 

– Пилипе…

Я лише зітхаю, бо що тут можна сказати?

Стоїть переді мною красень в чорному, як сама ніч, плащі з горбом на спині, весь в паутині, бруді та смітті. Обличчя в червоній фарбі, на зубах – щелепа якогось чудовиська, а в руці – не бутафорський, а справжній вуж зі ставка. 

Діти мої, кому ж мені вас передати?..

– Це точно зайве, – киваю я на плазуна. – Йди до ставка і випусти його.

– Ні, він ще не виконав місію!

– Яку місію?

– Не знайшов обрану.

Я закочую очі, не відчуваючи ні найменшого бажання сперечатися. Не виникло це бажання ні в другий раз, не виникло і в третій… 

Так, добре було б замкнути десь Пилипка (якби це хоча б в теорії було можливо), але ж… в чому він не правий? Витримати його витівки та вибрики вже не мені потрібно, а наступній няні. Впорається – посада її. А якщо ні – Стасе, твій хід. Хоч сам сиди з дітьми, хоч шукай особисто…

– Перший день пошуків – провал, – жаліюся я ввечері Саші. – Подумаєш дитина готує образ на виставу та цікавиться плазунами – що це, привід тікати?

– Я б втекла! – регочеться Сашка. – Навіть не так! Я б і не прийшла!

– Та отож, Сашо, отож! Це ж діти… Коли жінки йдуть на таку посаду вони кого собі уявляють, що вони собі думають взагалі? Як показує досвід, спокійним дітям нянь рідко наймають. Такі діти сидять тишком-нишком та нікому не заважають. А вже ж за бешкетниками треба дивитися та хоча б іноді перевіряти, що там у них коїться. Чи не влаштував Пилип в кімнаті лабораторію, яка підірве будинок? Чи не обмалювала Полінка усі стіни та кімнати фломастерами? А Юрко там не відбився часом від рук та не влаштував репетицію на весь будинок? А Даня… наш любитель хованок, як заховається – то Карина три дні лається після бруду та сміття, яке залишається після пошуків…

– Ой Яно, я навіть не знаю, чи знайдеться хтось… Робота важка і невдячна.

– Ну, не знаю щодо невдячності… – зітхаю я. – Це ми дорослі можемо бути вдячними, бо ми знаємо ціну любові, праці, щастя… Звідки дітям про це знати? Від наших нотацій, повчань чи не дай Боже лайки чи фізичного покарання вони ламаються та травмуються, а не “щось починають розуміти”. Діти отримують від батьків все просто так і за просто так все від батьків і чекають. Невже вони не праві? Життя це великий дар, але хто з дорослих народив дитину, щоб дати їй цей подарунок? Усі дорослі народжують, щоб у НИХ були діти, щоб ЇМ було радісно та добре. 

– Ти ніби про мою маму говориш… – приречено зітхає Саша. – Після смерті тата вона взагалі стала бачити в мені єдину свою відраду. Це так душить, Яно, так душить, що я ладна на край світу податися, якби тільки не відчувати цей тиск…

Дивна річ: тут Стас тікає від своїх малих дітей в роботу, справи, закордонні зустрічі… А Сашина мама дорослу доньку хоче прив’язати біля себе, ще й свариться, що не хоче вона біля матусі прожити все життя.

– Ніби-то ж не важко стосунки з дітьми гарні розвивати, пояснювати їм складне, серйозне та важливе, щоб вони виросли і самі зрозуміли, а не їм вбили в голову (бо так не працює), що всі дари батьків – любов, турбота, підтримка – це так безцінно та важливо, це їх крила, їх імунітет та орієнтир того, щоб легше розібратися, що в житті добре, а що зле. Але чому на практиці виявляється, що дітьми часто маніпулюють або тікають від них?

– Ох Яно, сподіваюся, ми с тобою ніколи не будемо ні на боці ігнору, ні на боці одержимості. Хоча… тобі можна прямо зараз мамою ставати, а я, мабуть, спішити не буду.

Я усміхнулася, так ясно зараз розуміючи, що до Гуляєвих та цієї роботи була ще такою дитиною, яка зовсім ніколи серйозно не думала про можливість одного дня стати мамою…

– А все ж мені так гарно тут! – Експресійна Саша легко перескочила на веселі теми. – Так гарно дивитися, як ти даєш раду цьому табуну непослухів! Ой-ой, що Пилипко сьогодні виробляв! Ми з Костею і Кешею повзали навкарачки від сміху!

– А я то думаю, хто то іржав, мой той же табун коней…

– Давно я так не сміялася! – давлячися сміхом, Саша почала згадувати Пилипові витівки. – Пам’ятаєш білявку, якій в подарунок жаба дісталася? А ту чорняву тітку з багетом на голові?

– З чим? – ніякої тітки з випічкою я не пам’ятаю…

– Ну, зачіска така висока і завужена в неї, я не тямлю, як це назвати! Вона щойно у двір зайшла – я штурляю хлопців: “Це буде комедія!” І що ти думаєш? Пилипко під ворітьми причаївся, дочекався, як жінка піде по алеї – розбігся та й застрибнув їй на спину! Вона як заверещить! А багет на голові мов хвіст чи антена розправився ніби по команді “струнко!” – ох, як це було смішно, Яно! 

Я лише хитаю головою, нічого кумедного тут не бачачи. Пилипе-Пилипе, я так хочу вірити, що ти свою енергію направиш у дійсно корисне русло…

– А стільки дамочок потрапили під яйцепад, коли в пастках опинилися!

– Під що?

– А стількох Пилип болотяною тиною закидав, ой матінко, такого веселого дня я не пам’ятаю!

Я, звісно, дуже рада, що ці веселощі допомогли Сашці та хлопцям чудово провести день, однак у нас залишилося лише два дні. Нехай в  перший день проблемою були витівки Пилипа, то на другий – проблемою став Ілля. Не прямо, але став.