52.2. 

З Юрою ми помирилися ще раніше.

Мені тягти з розмовою не хотілося, тому вже на другий день після мого оголошення про від’їзд я наважилася поговорити з підлітком по душам.

Басейн був не лише нашим з Іллею улюбленим місцем на території дому. До басейну, особливо ввечері, полюбляв приходити Юра. Саме там я і знайшла свого найстаршого вихованця.

Граючи на гітарі якийсь сумний мотив, підліток криво мені посміхнувся.

– Заспокоювати прийшла? Чи підтягувати штанці?

Усміхаюся. Їхні колючки не лякали мені ні в перший день, ні в усі наступні дні.

– Ти з цим чудово й сам справляєшся, – сідаю на сусідній шезлонг та зазираю в глибокі сумні карі очі нашого музиканта. – Поговоримо?

– Я не тримаю зла, – відразу заявив Юра. – Вибач за вчора. То все емоції… Ми потім ще з Іллею говорили… Договір є договір. 

Ці сухі слова ніяк не втішали ні мене, ні самого Юру. Терпляче почекавши, доки він збереться з думками, я нарешті почула відверте:

– Я просто хочу, щоб люди припинили йти з мого життя. Невже я так багато прошу?

Я прекрасно розумію, що не мій від’їзд так ранить нашого підлітка. Закоханого підлітка.

– Ви з Ксенією не спілкуєтеся? – наважуюся запитати, не вірячи в успіх, але так сподіваючися, що Юра хоча б заради полегшення поділиться цим болем юного серця.

– Не спілкуємося і, здається, більше ніколи не будемо…

Нахиляюся до хлопчини та знайшовши його пальці міцно стискаю.

– Навіть не думай здатися, Юро, чуєш? Ми, дівчата, в образі – божевільні, шалені… Тут треба вся ваша витримка, вся ваша впертість, щоб ми не накоїли дурниць, а ви нас не втратили. Стій на своєму до кінця.

– Не схоже, що Іллі це допомогло, – сумно зітхає підліток, а я на це нічого не відповідаю, бо самій собі страшно зізнатися, як легко я готова пробачити Іллі все, як сильно мені цього хочеться. Лише думка про те, що я можу про щось шкодувати та пекти його, нагадувати йому, мучити – зупиняє мене від емоційного вчинку. Лише коли я буду на всі сто відсотків впевнена – я поговорю з Іллею про все відверто.

– Мне дивує, як наш жадюга Ілля так легко тебе відпускає…

Юрі не хочеться говорити про себе, а мені… як би непросто було слухати про Іллю – хочеться хоча б трішки полегшити Юрі його муки та дозволити забутися. Я чудово розумію, як сильно йому це потрібно.

– Хай там як у вас буде з Іллею – нас не забувай, добре?

– Як я можу забути, Юр? Ви для мене уже давно сім’я.

Тепла, вже така рідна усмішка на красивих, коли вони не кривляться, не вигинаються в посмішці чи незадоволенні губах, – розтоплюють моє й без того розтале серце.

– Ходи сюди, – підсідаю до нього та міцно обіймаю. – Ти завжди можеш зі мною поговорити, як би далеко я не була. Зрозумів?

– Ага… – видихнув він вже зовсім безсилий. – Знаю, Яно, і повір, як би я не поводився – ціную.

– А це знаю я, Юро.

*** 

З Поліною ми поговорили ще у вечір мого оголошення про від’їзд.

Я зайшла до неї перед сном зі страхом, що наша ніжна вразлива дівчинка не спатиме всю ніч, або навпаки засне та буде дивитися не яскраві красиві сни, а похмурі жахи…

– Може, ти передумаєш і залишишся, Яні? – жадібний голосочок принцеси, яка, на відміну від Юри та Пилипа, ні краплі не стримувала свого відчую та не ховалася за гордістю, образою чи вразливістю – приймала все і відкрито просила бути поряд, – ранила чи не найсильніше. – Я чула, як бабуся говорила з Іллею про те, що хоче запросити нас з татом залишатися тут назавжди і не повертатися в наш дім…

– Ти б цього хотіла?

Полінка стенає плечима.

– Юрі та Пилипу ніби не дуже подобається вдома після… знаєш, після того, як мама пішла… А мені й дома добре, й тут дуже добре з тобою…

– А без мене, сонечко?

– Я подумала, що було б так гарно, якби ти тут з нами була, з Іллею…

Ти ж моя зірочка... Та Ілля ж втече від вас першою маршруткою до міста. Він це літо ледве пережив, а тут – на постійній основі з вами жити… Аж шкода, що я не чула його розмову з Нілою Єлисеївною. Уявляю шок в очах свого кароокого вередуна…

– То що, Яні? Залишишся?

– Сонечко моє… – я обіймаю тендітні плечі чарівної дівчинки та ніжно пригортаю її до себе. – Я поїду. Я вже прийняла рішення і не передумаю.

– Але, Яно, я ж так буду сумувати… Та й Даня, і Пилип, і навіть Юра – ми всі будемо дуже-дуже сумувати…

– Я теж буду дуже за вами сумувати, Полінко, але про що це говорить? Ми дуже любимо одне одного, правда?

– Правда… Дуже любимо…

– Ми будемо телефонувати одне одному, писати… А ще знаєш, ми обов’язково ще побачимося, будемо бачитися так часто, як зможемо. Може, навіть цією зимою на канікулах. Що думаєш?

– Справді?! Ох Яно, як я хочу, щоб зима настала якнайшвидше.

– Настане-настане, зірочко моя. А поки… хочеш, я буду телефонувати тобі кожного дня?