52.1. 

Звичайно, Стас нічого мені не відповів.

Його темні карі очі дивилися не на мене, а кудись скрізь, в саму далечінь своїх думок. Однак чи були вони про дітей, чи про свої справи в офісі – на жаль чи на щастя, знати я не можу.

Дарма тітка Фаїна та Ніла Єлисеївна змушували мене мовчати. Уже давно хтось мав сказати батькові такого сімейства, який безцінний скарб він має. Ось, що треба боятися втратити. Усе інше – наживне. 

Діти вони ж взагалі люблять батьків за замовчанням. Люблять будь-якими: і страшними, і сумними, і божевільними… Люблять і чекають до останнього, що одного дня і батьки зможуть дати відчути і до себе цю любов. Однак дитячий терпець теж уривається. Ще трішки і між ними виросте така прірва, що Стас жахнеться, а буде вже пізно… Зараз усе простою розмовою, елементарним часом разом можна укріпити та налагодити…

І нащо людям той розум, якщо вони не розуміють такі прості речі, якщо не знаходять в собі сили діяти, виправлятися, йти одне одному на зустріч?

Хай там як, а я однаково безмежно вірю в цих дітей. У кожного з них. Я переконана, що, які б круті повороти не були в їх житті, які б перешкоди та випробування не чекали на них – вони впораються та продеруться через усі терни до своїх яскравих заповітних зірок.

Ніла Єлисеїна з тіткою Фаїною потягли Стаса в кухню. Кремезний та поважний чоловік в цю мить схожий на ганчір'яну ляльку. Може, і не все втрачено.

– Ти молодець, Яно! – прошептів мені дядько Яків. – Ти велика молодець! – повторив з захватом і поспішив услід процесії.

На душі відразу потеплішало. Нехай Стас трішки поносить на собі тягар, а мені стало так легко, коли я йому виговорилася. А ще я відчула силу, яка підштовхнула мене на одну складну і важливу розмову.

***

Постукавши у кімнату Пилипа, я так і не почула відповіді, тому попередила:

– Я заходжу.

Почекавши ще декілька секунд, я натиснула на ручку, відчинила двері та увійшла. На щастя, нічого не полетіло на мою голову та на підлозі не було для мене сюрпризів. Останнім часом витівки Пилипа не носять руйнівний характер, що не може не радувати.

Наш складний хлопчик лежить на ліжку та зосереджено читає якусь чергову енциклопедію. Усміхаюся від згадки, як жалівся він мені одного дня, що дитячі книги так по-дурному написані.

– Пишуть або як для дурнів, або як для батьків дітей, – відкинув він книгу та взявся за іншу. – Якби я писав – я б щонайменше два-три приклади навів, щоб кожній дитині було зрозуміло. Бо ж дивись, Яно, те, що я розумію відразу – Полі не зрозуміло і з третього разу. Бо вона… вона… – він старанно підбирав слова, не бажаючи образити сестру. – Інша. Поля багато малює і їй зрозуміло складне, якщо воно ілюстроване. Та й тут можуть таке зобразити, що й худохники не второпають…

Як і тоді, я досі не можу підібрати слів. Звідки в нього це? Як його дитячий розум осягає те, що й не кожний дорослий може? Цей хлопчик досягне успіху. Тільки от не успіх зробить його щасливим, а те, чого йому так не вистачало все своє поки що дитяче життя – тепло, турбота, любов… 

– Довго будеш стояти мовчки? – чую сердитий так рідко, ніколи! в мій бік голос. – Ти вже хвилин десять просто усміхаєшся. Мені от, Яно, зовсім не смішно.

Бровенята насуплюються і зосереджене обличчя стає похмурим. Пилип терпіти не може, коли його відволікають, але зараз він сердиться не на це… Він і раніше завжди був радий відволіктися на мене та поділитися тим цікавим, що він прочитав, а також його власними думками про прочитане.

Мені боляче, що наш міцний зв’язок може бути розірваним. Я ціную його відкритість до мене; ціную те, що заради мене він скинув свій панцир і дозволив бачити його вразливою звичайною дитиною, якій так само як і усім просто хочеться уваги та любові. 

– Пилипе, я ж не йду з вашого життя, – тихо промовляю я, впевнена, що, як би там у нас не склалося далі з Іллею – від цих дітей я ні за що не відмовлюся. – Я лише повертаюся до себе додому, розумієш? Ми будемо спілкуватися і далі, будемо телефонувати одне одному, приїжджати в гості…

– Саме в це віриш? – блимнув на мене зеленими очима, в яких там мало дитячого, а вже зараз в його віці стільки волі та сили, що дух захоплює, що ж буде далі!

– Вірю, – відповідаю йому без вагань. – Обіцяю тобі, що наше спілкування не припиниться, – не отримавши відповді на ці слова, я з сором’язливою усмішкою додаю: – Хочеш приїхати до мене в гості?

– Хочу, – точно як і я без найменшої заминки відповідає ця дитина. – Коли запрошуєш?

Рішучий та зухвалий. Яким же ти виростеш, радість моя? Ти вже зараз обпікаєш.

– У день мого від’їзду годиться? – під прицілом зелених очей відступити немає шансу. – Поїдеш зі мною погостювати?

Матінко моя, я уявляю реакцію тата, але забороняю собі заглиблюватися в ці думки, бо ж схиблю, програю цьому натиску.

Пилип й далі дивитися на мене та випробовує мене. Чекає, коли я передумаю, скажу, що пожартувала чи спробую відступитися та вигадаю якусь відмовку, щоб перенести цю зустріч на “ніколи”...

Я добре вивчила маленького генія, тому розумію, що він прийме людину слабкою, зрозуміє нерішучою та наляканою, навіть продовжить любити зі всією неідеальністю та гострими кутами. Однак Пилип Гуляєв ніколи не пробачить брехні, ні заради заспокоєння, ні заради блага. Збрехати – це втратити і його повагу, і самого його. Тож якщо я запрошую його до себе лише, щоб він не сумував – Пилип назавжди в мені розчарується і вирве ці теплі почуття та нашу дружбу зі свого дитячого серця. Дорослим він буде згадувати мене як брехуху, а не як дівчину-няню, що змогла торкнутися його серця.