52. 

Понад усе в ці дні я не хотіла нічого чути про Бориса і Назара. Однак життя вирішило не зважати на це моє крихітне прохання.

– Яно! – не встигаю вийти з кімнати, як на мене вихором налітає Сашка. – Я та-а-аке дізналася, ти впадеш! Хутко назад!

Вона заштовхнула мене в кімнату, а сама полетіла до мого ліжка, на якому зручно всілася.

– Що таке? – схилившися до стіни біля дверей з кімнати, я не втрачала надії покинути її при першій нагоді.

– Ти повинна знати, Яно, що добро завжди перемагає зло!

На таку заяву, мені було важко швидко відшукати відповідь, однак і Саша мене не чекала. Швиденько, прогорнувши на дисплеї телефону необхідний текст, вона голосно та мало не торжествуюче прочитала:

– Борис Кротенко, син відомого банкіра Олексія Кротенка, в компанії невідомої блондинки був затриманий під час облави підпільного казино в нічному клубі “Моріарті”. Стверджується, що слідство отримало перевірені докази звинувачень в бік Кротенка-молодшого щодо організації та проведенні нелегальних азартних ігор не тільки в цьому клубі, а й в низці інших відомих клубів столиці.

Новину я сприйняла цілковито байдуже. Задумалася тільки про одне: як співпало цікаво це затримання та моє знання про поганство Борі… Відчуття таке, ніби хтось чекав, коли зможе використати проти нього компромат.

– Пишуть, що ця новина вже негативно вплинула на угоду Кротенка старшого з європейським банком. Там, знаєш, вести бізнес з людиною, в якої в близькому оточенні є діючі ігромани та ще й підсудні! – ніхто не буде.

Слухаю Сашу та чекаю, коли вона нарешті покине мою кімнату.

– Агов, Яно! – помахала подруга телефоном. – Невже тобі зовсім не цікаво? Невже ти не рада?

– Що тут цікавого, Сашо, і чому тут радіти? Усе чого я хочу – це більше ніколи не перетинатися з Борею на нашій тісній круглій земній кулі… Ні з білявками, ні з шатенками, ні в казино, ні під казино – просто не хочу бачити цю людину.

– Але ж… 

– Сашо, – я зупиняю подругу своїм твердим зверненням. – У мене сьогодні дуже непростий день. Будь ласка, не тривож мене ще новинами про не потрібних мені людей.

Просканувавши мене довгу мить, Саша нарашті здається і виходить з кімнати. Обличчя у неї ледь ображене, але не критично. Мабуть, їй хочеться вдячності чи більшої відвертості, однак, вибач, подруго, не усі вчинки цього варті і не завжди я на це готова.

Перевіривши Даника, якого на цю ніч ледь вмовила поспати у його кімнаті (як мені самій не подобається спати з цією крихіткою під боком, але краще б йому звикати потихеньку, що скоро це закінчиться), я спустилася в хол, щоб йти на кухню допомогати тітці Фаїні. Однак сталося не так, як гадалося. 

Усі плани довелося поставити на паузу, бо ж хол перетворився на площу, де Ніла Єлисеївна, тітка Фаїна та дядько Яків мало не хороводи водили навколо високого статного чоловіка. Руде волосся господині дому розвіювалося, мов на вітрі, перед цим об’єктом уваги, тож усе, що мені вдавалося помітити на такому велетні – це кучеряві пасма волосся з тонкими ниточками сивини.

– Ти ні стілечки і не змінюєшся! Як був красенем так і залишаєшся! – пищала тітка Фаїна.

– Подорожувати тобі корисно! Он який став бадьорий! – підтримував її дядько Яків, якому хотілося зробити чоловікові комплімент.

– Утомився дуже? – бідкалася Ніла Єлисеївна. – Відпочинеш зараз чи відразу за стіл?

– О ні, ні, ні, точно не за стіл, – теплим втомленим баритоном відізвався чоловік, в голосі якого відчувалися владні нотки. Відчуваю, що це тепло до Ніли Єлисеївної – рідкість, яку він дозволяє собі далеко не з кожним. 

Може, я ще не прокинулася, а може жалість до себе врешті-решт роз’їла мені мізки, однак я довго думала перш ніж збагнула, що ця персона, що спричинила стільки гаміру – Стас Гуляєв, старший син Ніли Єлисеївни та батько малечі.

– А це у нас хто? – варто натовпу відійти в бік, як карі очі, ще темніші, ніж в Іллі та Юри, зустрічаються з моїми зеленими. Загадка в його погляді поступово розвіюється і ось він всміхається. – Доброго ранку, Яно. Радий нарешті познайомитися.

– Доброго ранку… – розгублено говорю я, спостерігаючи, як стрімко та впевнено чоловік підходить до мене та протягує руку для потиску. 

– Стас.

– Приємно. Будемо нарешті знайомі.

Він киває, а в очах така цікавість, що мені робиться незручно. 

– Мені діти про Вас стільки всього розповідали, – хитро зіщурюється він та говорить причину головного інтересу: – Та й не тільки діти. Ілля про Вас говорить чи не частіше за них.

Обличчя моє червоніє, мов черешня, а Стас помічає це і тихо сміється.

– Вибачте. Не хотів Вас так бентежити. Я, справді, радий зустрітися вживу.

– Навзаєм, – коротко відповідаю цьому відкритому чоловікові, в якого й натяку на якийсь комплекс чи травму немає. Хоча вірю, що такому, як він, було дуже непросто пережити те, що жінка покинула його та дітей.

– Діти Вас дуже люблять.

– І я їх теж дуже люблю, – ледь хриплим голосом вимовляю я, намагаючися ігнорувати такі непрохані тут і зараз сльози. – Однак вже на цих вихідних я повертаюся додому.