51.2.  

Тітка Фаїна на фоні цих змін відкинула усі свої остороги щодо Саші і стала проводити з нею досить багато часу. Обоє вони намагалися мене переконати хоча б з Іллею помиритися.

– Ми не в сварці, – говорила я слова, в які ніхто не вірив.

– Яночко, Ілля – хороший… – жалібно протягувала тітка Фаїна.

– Ви мені про Борю точно так говорили. 

Я хотіла не вколоти, а змусити тітку Фаїну мовчати. Ці слова діяли на неї беззаперечно. Похмуро опустивши погляд, жінка, якій пальця в рота не клади, замовкала та деякий час мене не турбувала. Але ж потім… до самого мого від’їзду не здавалася.

Вона навіть проговорилася Сашці про парі Кротенка та Кулаченка!

– Невже ця нікчема гідний того, щоб ти себе закопувала та ставили на своєму щасті хрест, Яно моя?! Це ж маячня! Оговтайся! Прийди до тями!

– Цій нікчемі не я, а саме ти перша написала, Сашо. 

Точно як і з тітонькою, я лише хотіла, щоб мене залишили у спокої. Нікого я не звинувачую, нікому не хочу дорікати. Я хочу лише одного – якщо вже ж я осоромился та помилилася сама, то й прийти до тями хочу сама. А усі навколо вирішили, що мені й далі треба опіка, поради та підтримка. Цього у мене завжди було вдосталь, але помилки оминути однаково не вдалося…

***

Неочікувано перед своїм від’їздом до нас завітала Ксенія. Сама доля так розпорядилася, що сусідська дівчинка знайшла мене на кухні в ті рідкісні хвилини, коли я була одна.

Ми привіталися і я відповіла на обійми дівчинки-підлітка, яка ставала все похмурішою, чим ближче наближався день від’їзду. Мені щиро захотілося підтримати її та розділити з нею цей важкий крок. Хто-хто, а я зараз точно розумію її так чудово, як ніколи.

Вона відмовилася відповідати на мої обережні запитання про те, куди вона їде, як її справи, чи не в сварці вони з Юрою. Натомість рішуча дівчинка прямо сказала мені:

– Яно… Я тут заради тебе та Іллі.

Мені захотілося в ту ж мить припинити розмову, бо я чудово розуміла, що Ксеня скаже далі.

– Можливо, те, що ви зараз проживаєте з Іллею, і є найголовнішим в житті, як знати? Ти вільна людина і не маєш такого тиску з боку батьків, як я… 

Ох, не знаєш, ти мого тата, серденько… Однак, те, що я чула від дітей та робітників дому, про батьків Ксенії – жахало. Мій тато суворий, бо любить мене, бо захищає мене, а батькам цієї дівчинки, здається, не треба ніяка причина, щоб причепитися до неї та зігнати на ній злість. А ще у неї є хвора сестра, тож там усе дуже складно…

– Тому думай і дій як вільна людина, Яно. Розум не такий вже й розумний. Часто він до жаху дурний. Бо ж чи можуть його поради чогось вартувати, якщо в врешті-решт людина втрачає і близьких, і частину себе? Чхати на все. Ти себе зайвий раз запитати не забудь: чи будеш ти щасливою, якщо залишиш Іллю та повернешся додому?

Ой, матінко моя… Ну, навіщо ще ця мудра дитина так глибоко в рани мені занурилася? Сироти по моєму тілі видавали сильне враження від її щирої вистражданої промови. Ми часто бажаємо іншим те, чого нам самим забракло в свій час духу зробити для себе. От би… от би ми могли бути найсміливіші в своєму житті, а інші хай живуть, як дозволяє їм їхня сміливість. Свою на них витрачати доволі марнотратно…

– Не гарячкуй, добре?

Ох, “не гарячкуй”! Та хіба ж я гарячкую, щоб кожний мені про це говорив з вечора до рання? Ми ж навіть не порвали з Іллею. Зависли в повітрі та не знаємо – я не знаю – як далі бути. Якби я гарячкувала чи сиділа б я в цьому домі так довго? Чи чекала б коли мене відпустить?

Я не хотіла ображати Ксеню, але й з нею я виняток не зробила – не хочу копирсатися в цій темі та своїй душі. Мені ж лише треба, щоб ця буря в мені вляглася, а кожний зі своїми благими намірами приходить і колотить в мені кожне почуття та спогад.

– Це варто було пережити заради досвіду, – говорила Маринка, поки Гриша користувався відсутністю тітки Фаїни на кухні та господарював у холодильнику.

– Світ, на жаль, не веселка, а навколи бігають не поні. І вовки в овечій шкурі трапляються, і пси смердючі, і коні під виглядом принців – кого тільки не зустрінеш…

Даник на моїх колінах так уважно слухав Маринку, ніби вона розповідала цікаву казку. Полінка поруч на стільці довго сиділа незворушно перед порожнім аркушем паперу, а варто було подрузі Іллі – та й моїй вже, чого тут приховувати – розповісти про веселку та звірів – наша талановита художниця взялася за малювання. 

“Яка здібна ілюстраторка росте”, – думала я з ніжністю, одним вухом слухаючи Маринку.

– Я б побажала тобі не зустрічати таких негідників, Яно, але ні. Я скажу інше. Нехай, які б мерзотники не трапилися на твоєму життєвому шляху – я бажаю тобі вміти вистояти, впоратися з цим і не забувати: ти не одна. Є Ілля, є усі ми, які ніколи не залишать тебе з цим сам-на-сам. 

– А де мед? – втрутився Гриша, значно зменшуючи рівень пафосу в нашій розмові.

– В третій банці на лівій полиці за твоєю спиною, телепню! – зірвалася Маринка, лякаючу ніжну Полінку та веселячи Даню. – Стільки разів ти, варваре, маєш пограбувати запаси Гуляєвих, щоб нарешті запам’ятати, де та що лежить?!

– Та це ж не у нас вдома… – пробурчав, мов милий мультяшний ведмідь Гриша. – Там я орієнтуюся…