51.1.  

– Втеча – не вихід, Яно, – намагалася достукатися до мене Сашка. 

– Я не хочу це обговорювати, – відповідала я, втомлена від того, як усі навколо знають, що краще для мене. А собі, рідні мої? Собі ви вже допомогли? Зі своїми проблемами розібралися?

– У вас з Іллею така історія, Яно! Як можна таким нехтувати? Це ж не… не я і… і той бовдур! Між нами мигнув якийсь вогник та й потух… А ви! Ви вже такий шлях пройшли! Я ж бачу, як Ілля на тебе дивиться, я ж чую, як говорить він про тебе, коли тебе немає поруч… Яно… 

Сашка брала мої руки в свої, зазирала в мої очі та в дрантя рвала моє серце, але я була непохитна.

– Неможливе дівчисько! – пирхала вона і опускаючи руки зовсім жалібно шепотіла: – Так не можна…

Не можна… 

Стільки разів за своє життя я чула ці слова? Сотні, тисячі разів я не робила того, що не можна. І ось один раз помилилася, один єдиний раз так ризикнула та пішла на ту кляту вечірку! Ну, невже за всю свою витримку я не мала б мати якогось імунітету чи страхування? Чому мені так не пощастило?..

Я зовсім занепала духом. Ще й домашні жменями сипали сіль на рани.

Ніла Єлисеївна бачила мене, мов наскрізь, і хоча не розуміла причину такого похмурого розбитого стану, помічала кожну мою емоцію та, здається, навіть читала мої думки.

– Ми вчора говорили з тобою про… – ця поважна впевнена в собі жінка на мить знітилася. – Про нову няню.

– Так, я пам’ятаю.

Учора я повідомила їй, що повертаюся додому. З понеділка починається навчання – мені однаково вже час їхати… 

– Ти обіцяла подумати щодо співбесід. То що скажеш?

Ох, співбесіди… Ніла Єлисеївна бажає, щоб я взяла участь в пошуці потенційних нянь для нашої малечі.

– Це фантастика, що ти змогла так добре вивчити дітей та швидко з ними потоваришувати за такий короткий термін. Не можу довірити цю справу нікому, окрім тебе.

І знову ми повертаємося туди, звідки почали: повна купа людей в домі і нікому зайнятися дітьми…

– То що, Яно?

– Я згодна, але Ви маєте розуміти, що часу у нас мало. Якщо до свого від’їзду я не встигну знайти іншу няню – Ви мене вибачте, але на будь-кого я не погоджуся.

– Цілком тебе підтримую! Я дуже рада, Яночко, що в тебе саме такий підхід. Не переймайся, – лагідні руки торкунился моїх плечей. – Незабаром повернеться мій старший син. От він і продовжить пошуки няні для своїх дітей, за умови, якщо ти не зробиш це раніше.

На цьому і домовилися.

*** 

Найважче було повідомити про свій від’їзд дітям…

Я ще нікому з них нічого не сказала, а вони уже шалено хвилювалися. Старші висловлювали свій протест вередуванням, витівками та капризами. А Даник не приховував сліз та розпачу. Маленька липучка не відходив від мене ні на крок і відмовлявся спати в своїй кімнаті, ночуючи в останні дні у мене.

Ох, як він схожий цією впертістю та безпосередністю на свого дядечка… Уявити не могла, що в Іллі аж стільки завзяття. 

Щойно він зрозумів, що я не налаштована на розмови; що мені не хочеться ні чути його, ні відповідати йому, – цей неможливий хлопець вирішив мовчки бути поряд, немов би вірячи, що я будь-якої миті кинувся в його обійми і все знову буде так, як раніше…

Проте і я, і він знаємо, що як раніше вже не буде.

Мене завжди дивувало, що наший мозок приймає усе хороше як належить, а часом, здається, навіть ні трохи це хорошо не цінує. А от та сама крихта гіркого болю здатна зіпсувати ілюзорне щастя.

Уже навіть мій розум здався. Я не бачу жаху у вчинку Іллі, я відмежувала його від покидьків Кулаченка та Кротенка, більше не смію ставити Іллю в один ряд з цими негідниками. Я навіть погоджуюся, що, приховуючи від мене це, він лише бажав мене захистити… Однак я не можу, не можу розірвати цю колючу огорожу, що виросла між нами після слів Назара.

Справа ж не в Іллі. І як би мені не хотілося повісити усі образи на Борю та Назара – навіть не у них… Справа в мені ж самій. Це я прозріла так, ніби мене зі спеки закували в кригу. Ніби серед сонячної безтурботної днини – я опинилася в самому центрі морозної завірюхи. Я не те, що нашим з Іллею стосункам – я самій собі зараз ради дати не можу… 

Передусім мені потрібно перевести подих, а далі… я обов’язково зрозумію, як мені бути.

***

Отож, мій від’їзд нікому до душі не припав. Яскраво це продемонстрував вечір, коли я зібрала дітлахів, Іллю та Нілу Єлисеївну, щоб повідомити про дату свого від’їзду.

Поряд зі мною на канапі сиділа сама господиня дому та Полінка. Даня вмостився на моїх колінах. На кріслах напроти нас сиділи насторожені Юра та Пилип і як завжди впевнений в собі Ілля.

– Літо закінчується, – примушую себе говорити. Стільки я не підбирала слова, скільки б не готувалася наодинці – дивитися у ці дитячі очі та говорити те, що й так було нам усім відоме – чомусь, дуже страшно… – Мені час повертатися додому.

Їм, як і мені, було відомо, що восени наша співпраця завершиться, однак чомусь в мене бездумно полетіли палиці та каміння…