51.  

Яна.

Ні наступного ранку, коли Ілля стовбичив під моїми дверима, ні через тиждень, коли мої емоції та враження вляглися – я не знала, як мені бути далі.

Довелося дивитися на факти: серпень закінчується. На наступному тижні вже вересень і мені час повертатися додому. У теперішній ситуації це буде найкраще рішення.

Звісно ж, його ніхто не підтримав.

– Втекти? – обурювалася Саша, яка сама за життя стільки разів тікала, що могла б посоромитися мене цим дорікати. – Просто втекти?

Через всю цю колетнечу в моїй душі мені було якось не до відправлення Саші додому. Може, і на краще? Поїдемо разом. Та й її мамі буде спокійніше на душі: зі мною вона точно додому дістанеться, а не причепиться до якогось мандрівного табору або ще кудись…

Чи буде спокійніше мені – не знаю. Відчуття в моїй спустошеній душі такі складні, що я не беруся ні вирішувати долю Саші, ні повчати її.

Та й чому можу навчити я, яка навіть таку брехню не розпізнала? Я, яка так легко повірила хлопцю, з яким ніколи не бачилася… Не переконалася, що слова Борі підтверджені вчинками і полетіла на ту кляту вечірку так, ніби ця зустріч з ним – мій останній шанс в житті. 

Мені тільки зараз, коли все розкрилося, до жаху соромно перед батьками. А якби вони знали все? Якби їм було відомо, що я вмовляю їх піти на вечірку до хлопця, який увесь цей час просто зі мною грався?.. Страшно уявити, як боляче було б мамі і як розлютився би тато…

– Може, ти хоча б розповіси, що у вас там сталося? – допитувалася Саша, якій, як і Толі, я так і не розповіла про зустріч з Назаром.

Після того, як він вилив на мене бруд правди – моє тіло немов би замерзло в тоні криги. Ні поворухнутися, ні дихнути я не могла. Лише дивилася очима повними жаху на Кулаченка, бачила, як він наближається до мене з черговим відром помий – і ні кроку з місця зрушити не могла.

– В одному твій Гуляєв майстер, – обдаючи мене заспиртованим диханням, Назар підійшов так близько, що в інший час це викликало б нудоту. Але не зараз. Все, що я відчувала на той момент, – пустоту та арктичний холод. 

– Він вміє затуляти роти, – зі злістю на свою безпорадність та вимушеність визнати поразку хмикнув Назар. – Але ж ти горда дівчинка, Яно? Ти ж його не пробачиш після такого, не пробачиш же?

Врятувала мене тільки моя відмороженість в ту мить. Навіть Кулаченко її відчув і не тиснув. Невже зрозумів, що ця правда була тим самим “занадто”, після якого мені треба відійти?

– Про мене не розповіси? – з ледь стримуваним хвилюванням переймався Назар. Невже він Іллю за дурня тримав? Боря про таке мовчатиме до катування. Звісно ж, якщо хтось і розпатякає правду, то це буде він – безсердечний Кулаченко.

– Не розповім. Не бійся.

Він скривився від моїх слів, але нічого на них не сказав. 

– Сашці передай, – похмуро протянув мені телефон та залишив бар. 

Я знала, що мала б теж йти, мені ще треба було знайти подругу… але мені на якусь довгу мить стало так байдуже на все. Я нікого поряд бачити не хотіла зі знайомих. 

У тому галасливому натовпі гуляк мені було затишніше, ніж з Толею та Сашою, які самі мене знайшла. Перший бідкався, що Ілля спустить з нього шкуру.

– Я мало не загубив тебе, Яно! І куди тебе понесло? Чи не могла ти мене дочекатися?

Сашка ж була сама не своя від гніву.

– Що це? – помітила вона телефон в моїх руках та різко вихопила його. – Я покинула його в барі, а потім згадала, що мені дурості вистачило вже й свою сімку сюди влаштувати. – Вона так розсердилася, що аж тупнула ногою. – Чекайте! Я зараз знайду того паскудника Дем’яна та віддам йому!

– Потім віддаси! – гримнув Толя та взявши Сашку під лівий лікоть, а мене – під правий, потяг нас на вихід. – Немає часу мені з вами возитися, кошенята шкідливі! Ми йдемо додому, второпали?! 

Сперечатися я не стала, Сашка теж прикусила язика, бо ж бачити завжди флегматичного Толю сердитим – досить заспокійливе явище. Принаймні її вистачило до автомобіля.

Усю дорогу я мовчки витріщається у вікно, Толя, зціпивши зуби, вів авто, а Сашка верещала на весь салон.

– Він подарував мені той айфон в якості подарунку за мій розбитий телефон, – єхидно та глузливо ділился Саша. – Кинув мені, як якійсь хвойді, а сам… сам!

Так і не розповівши, що там сам зробив той Дем’ян Саша решту дороги обзивала його всіма можливими та неможливими словами так гнівно, що у Толі знову урвався терпець.

– Та чи не можеш ти хоча б хвилину помовчати?! Що за тріщалка на мою голову! Й одного вечора спокійно провести не можу! Цю вези за пригодами, ту з пригод забирай! За це мають доплачувати взагалі!

– Ой! – пирхнула Саша, завжди готова підняти бурю на рівному місці, а вже ж як на неї напасти – то й ціле торнадо. – Це ми маємо доплачувати, ми? Тож розкрути свого язика з вузла та скажи своїм господарям, що тобі грошиків мало, дріб’язкова ти душа! Чи тебе Яна часто про щось просить, а?! Та вона тебе, мабуть, вперше про допомогу попросила, а ти вже висказався, як мученик всесвітній! Сором!

У такому лайливому та неспокійному настрої ми й дісталися додому. Толя побрів до Карина, а Сашка – змивати з себе цей жахливий день.