50.2.  

Отож, Борі я не повірив. 

Не тільки тому, що не вірю в його здатність любити когось, окрім самого себе. Головне тому, що про їх парі мені особисто розповів Назар. Власне він підтвердив мої найгірші здогадки.

– Думаєш в моїм мізках така ж тирса, як у Кротенкових? – пирхнув дубоголовий Кулаченко. – Ти єдиний втрачаєш, Ілля. Краще б тобі було й не знати про цю маленьку таємницю.

Краще б… О так, вам з Борюсею було б краще, якби я не знав. На цьому список тих, кому було б краще, і завершений. Я мало втримався, щоб знову не розквасити Назару писок. Може, дочекаюся та скаже мені хоча б щось путнє?

– Це ми з Борею – поганці, а тобі, напевне ж, не хочеться її втрачати.

– Виродки ви рідкісні, а не поганці, – виплюнув я йому та послав куди подалі. 

Ця сволота ще спробувала вимагати у мене гроші, щоб він “точно від Яни відчепився”. Не шкодую, що не повівся на його теревені, але змусити його мовчати мені потрібно було більш дієвіше, ніж просто його відлупцювати та пригрозити.

Ну, нічого, буде мені уроком. З покидьками треба доводити справу до кінця. Видихнути та забути можна тільки, коли нанесеш їм руйнівний удар такої сили, що вони вже навіть у твій бік дивитися не захочуть, не те, що патякати те, що їм самим же краще було б забути.

***

Яна вже виплакалася, а однаково й далі притискається до моїх грудей, хоча я вже й послабив свою хватку. Її тонкі пальчики стискають мою футболку, а ніс ледь чутно шморгає.

– Тітка Фаїна теж знала? – тихо запитала вона голосом людини, яка раптом зрозуміла, що всі навколо просто водили її за носа. – Саме тому вона в той день накинулася на нього та відлупцювала сумочкою?

Розмова з Фаїною була ледь не найважчою в моєму житті. 

– Я тебе попереджала, Ілля?! Говорила я тобі, що Яна поїде додому, якщо ти не припинеш її діставати?!

Я би міг підібрати слова, розсміятися та розсмішити її. Однак точно не в день, коли зрозумів: негідник Боря від Яни так просто не відчепиться. Знову і знову він буде нишпоркою шмигати біля неї та добиватися її уваги. Перекрити йому дорогу в наш дім, де помічники почувають себе мало не господарями, – стратегія, яка мені допомогла.

– А я Вас не попереджав, Фаїно Іванівно?! Не говорив Вам, щоб Боря навіть кроку на територію не смів ступати?! Йому не можна бути поряд з Яною.

– Страшно тобі? – глузувала ця кароока бестія. – Думаєш, він тобі сильний суперник?

– Думаю, що він рідкісна падлюка, яка здатна дурити голову не тільки наївним дівчатам, а й дорослим досвідченим жінкам.

Щось у моєму тоні та прямому суворому погляді стерло з обличчя Фаїни звичну пихатість у бік молодших та не гідних її поваги людей.

– Розповідай, якщо є що, або не мороч мені голови.

Я розповів їй тоді усе. Ми сиділи в саду на одній із лавок, бо яким би молодцем не трималася Фаїна – від такого і впасти запросто.

– Ваш Борюся даже далекий від хорошого хлопчика, якого варто підпускати до Яни, Фаїно Іванівно.

Слухаючи мою розповідь, поважна жінка з кожною хвилиною скидала з себе недовіру та гнів. Її очі наповнювалися розпачем та жахом.

– Матінко моя… – бліде обличчя нашої кухарки після мого викриття Борюсі нагадувало від неї лише саму тінь. – У мене був чоловік… Леонід. Він також грав… – закусивши губу до червоної плями, жінка захитала головою. – Я ж знаю ці милі посмішки, запевнення “все буде добре!”, “це востаннє!”. Гра, гра – все його життя одна суцільна нікчемна гра…

Фаїна встала з лавки та подивилася кудись в суцільну зелень кущів та квітів нашого красивого саду.

– І я знову на це повелася. Вдруге повелася на красиві пусті слова… Яні про це знати не потрібно.

З цим я був повністю згоден. 

– Навіщо, Яно, мені потрібно було заради галочки чесності розповідати тобі про це? Нехай ці огидні нікчеми залишаться в минулому, а ти рухайся далі. Усе, що буде потрібно вирішити, я візьму на себе. 

Яна мовчить. Я лише чую її напружене дихання. Уявити страшно, яка запекла битва серця та розуму ведеться в її душі…

Я не знаю, як їй переступити через це; як впоратися з цим, але я точно знаю, що зможу підтримати її та допомогти впоратися з цією пітьмою.

– Відпусти мене, – глухо озвалася Яна, ніби сама не хоче йти, але через руйнуючу все гордість йшла.

– Яно, не йди… – мало не на колінах прошу її. Ну, як я… як я буду без неї?

– Мені потрібно про все подумати, час мені потрібен, ти розумієш мене?

– Розумію. Але нікуди не відпущу. 

– Навіть в туалет? – пирхає вона, мов маленька.

Я розумію абсурдність ситуації та своїх заяв. Ще більше мене охолоджує надія, що час та самота допоможуть Яні швидше впоратися з цим болем. 

Видихаю їй в шию та відступаю рівно стільки, щоб моя тендітна лань не урвала від мене чимдуж. 

– Ходімо.

Яна навіть не запитує, куди. Мовчки дозволяє мені переплести наші пальці та йде зі мною.