50. 

Ілля.

Сазоненко хоч і позер, а баскетбольний майданчик на даху бахнув крутий. У старі часи я б не вилізав з нього до ранку. А зараз… Зараз все по-іншому. 

На годиннику лише одинадцята, а я вже лечу додому, де моя дівчинка не спить, а чекає мене. 

Сподіваюся, Маринка не забила їй баки своєю ідеологією крутої жінки. Я, звісно, нікуди не подінуся від Яни, навіть якщо вона почне мною поганяти, як навіжена Маринка Гришею, але… я до шаленства кохаю Яну такою, як вона є. Щоб вона залишилася такою – я готовий бути хоч все життя крутим мужиком. Лише б їй не доводилося втрачати свою неперевершену жіночність.

Як же хочеться почути милий голосок, пригорнути свою солодку дівчинку до грудей та дістати поцілунка на ніч. А як гарно постараюся, то навіть вмовлю заснути зі мною.

Усередині мене пеком пече докір самому собі, який попхався витріщатися на майданчик Сазоненка. Ніби я не міг побачити його завтра чи в будь-який інший день. Краще б зостався вдома та провів би час з Яною. Вмостившись на її колінах, я б вслухався в чарівні переливи мелодійного голосу та жартував, змушуючи дівочі щічки розовіти та палати жаром.

Це був би наш черговий чудовий вечір, до якого баскетбольному майданчику не дотягнутися хоч би Сазоненко покликав би туди й еліту баскетбольного світу. 

А все ж… яке це круте незрівнянне відчуття, що я не маю відпрошуватися, вмовляти на колінах, а потім благати не сердитися днів три… 

Чи є хтось кращий за Яну? Мені дісталася перлина. Нікому та ні за що не віддам своє диво.

Ігноруючи випивку цілий вечір, я все ж не зреагував вчасно та потрапив під бризки шампанського, яким Гриша поливав усіх навколо, мов на своїй парубоцькій вечірці. 

Фу, самому бридко від цього запаху. Приїду і перш за все скину з себе цю футболку. Не йти ж до Яни в такому смороді. Тому й поспішаю я на другий поверх до себе, щойно заходжу в будинок.

Тихий дім чарує. Ніби немає ні галасливих бешкетників, ні метушливих працівників, ні тимчасових гостей…

Ловлю себе на думці, що мені дуже хочеться жити з Яною разом. У нашому домі.

Усміхаюся, як божевільний, від думки, що бачитиму її щодня в улюбленій полуничній піжамці та… без неї.

І нас більше не будуть розділяти безкінечні квадратні метри батькового дому. У нас все буде інакше. Без набридливих малих злочинців та надто гонорливої рідні, що так полюбляє сунути свого носа в наші справи. По святам і з попередженням – завжди раді. Однак щодня, щотижня, щомісяця та все життя – тільки я та моя дівчинка.

Відчиняю двері своєї кімнати – і мов вростаю лапами в поріг: на моєму ліжку спиною до мене… сидить моя омріяна Яна, про яку одну я лишень і думаю з дня на день як би часто ми не бачилися з нею та стільки б не проводили б часу. 

Мені так хочеться піддатися ендорфінам – та легковажним грайливим рисаком заржати та прогарцювати прямісінько до моєї принцеси, але… я в повітрі чую таку напругу, що й кувалда по моїй голові не відчувалася б такою неконтрольованою силою…

– Яно? – хриплю я від напруги. Яна не повертається, але я помічаю, як здригається вона від мого голосу. Ніколи не помічав цього раніше.

– Тобі було весело?

Рівний, холодний і до жаху чужий голос ну не може лунати з уст Яни. Однак він лунає. Лунає і розпікає мене гіркотою провини, яку я як не намагався заглушити – вона була і нікуди її не подіти.

– Мабуть, дуже смішно було знущатися з наївної дівчини.

– Яно…

Я, мов криголам, несуся по своїй кімнаті, долаю лід, який розростається з кожною хвилиною все густіше та вкриває собою кожний сантиметр простору навколо нас. Він сповільнює мої рухи, вимагає від мене додаткових ресурсів для кожного кроку.

– Дівчинко моя, послухай… Я уявлення не маю, що ти знаєш, але все не так…

Підлітаю до Яни та сідаю навпочіпки, торкаюся долонями її холодних колін, а вона відкидає мої руки.

– Не смій мене торкатися!

Я заплющую очі лише на мить. Тільки б нагадати собі, що я – не Кротенко, не Кулаченко. Я – не вони. Я заслуговую на те, щоб мене хоча б вислухали.

– Ти все знав? Ти справді все знав?!

– Так, але…

Жах в очах Яни, яка, здається, до цієї хвилини ще сподівалася, ще надіялася почути, що, ні, мені нічого не було відомо, я й уявлення не мав… – цей жах викликає бажання відсахнутися. Однак я міцно стою на своєму і нікуди тікати не збираюся.

– Яно, вислухай, будь ласка…

– Не чіпай мене! – Мов наполоханий звір, Яна миттю опиняється на ліжку та ступає від мене, дивлячися в мої очі та з попередженням піднявши руку. – Навіть не думай підходити до мене чи щось мені говорити.

Якою б сердитою вона не була, але сльози на обличчі та тремтіння у всьому тілі – це неможливе випробування, титанічне… А все ж, я розумію, що я повинен її послухатися, інакше втрачу назавжди.

– Я тут тільки тому, що хотіла подивитися у твої брехливі очі та запитати: як тобі вдавалося бути таким актором?

– Я нічого та ніколи не сказав тобі брехливого! – з відчаєм втратити її, з відчаєм чути ці образи, відчувати її біль та бачити страждання вимовляю я. – Я кохаю тебе… Я ніколи тобі не брехав.