49.3.  

Усю дорогу до бару я відчувала поміж своїх лопаток пекучий біль наполегливого погляду. Знаю, що дивився мені вслід Боря, не розумію тільки, навіщо…

Біля порожньої довгої барної стійки я розгубилася остаточно. Ще й мандраж напав з запізненням. Варто було цій трясучці мучити мене з тієї миті, як я переступила поріг клубу, а може й з миті, як мені зателефонувала Саша… Усе воно якось не до добра…

І ось мій зір фіксує широкоплечу фігуру – причину самотнього у сам розпал вечора бару. Очі мої б не бачили монстра, що здається чимось таким нереальним, ніби з минулого життя. Невже він був у моєму житті? Невже моє життя супроводжував цей вже забутий страх? Серце скрутилося в таку пружину, що ладне ось-ось розірвати мене зсередини. А це ще чудовисько навіть не повернулося до мене своїм кам’яним нахабним писком…

– Ну, нарешті, Сотник.

Я не те, що побігти чи пошевелитися, – я й подумати про це не змогла. Назар Кулаченко відчував мій паралізуючий страх, тож неквапливо, з театральною паузою повернувся до мене та жадібно пройшовся по мені зверху вниз холодним поглядом сірих очей.

Наказую своїм долоням ожити та осмикнути сукню ледь вище колін, але не можу: мене ніби заморозило – не можу й пальцем пошевелити. 

І ця зустріч, і ці очі – як все це фантасмагорично, неможливо, дивно…

– Прибігла за покликом подружки, – хмикнув здоровило, крутячи у руці новесенький телефон, який я у Саші не пам’ятаю… – А подружка виявилася розумнішою за тебе, Сотник, – у сірчаної кислоти небезпеки менше, ніж в тоні Кулаченка. – Знайшла собі того, хто подарує айфон новенький. Ти у неї розпитай, як вона його заробила. Може, й ти чомусь навчишся. А то так і будеш все життя дітей задарма няньчити.

Кулаки невільно стискаються, а обличчя червоніє від гніву. Чи такому мерзотнику-скупердяю, як Назар, говорити щось про мого Іллю?! Та мій Ілля радів би якби я йому дозволяла дарувати мені цяцьки та водити мене по закладам, де так полюбляє тусуватися наша молодь з його кола! Та ж мені все це й даремно не треба… 

Назаре-Назаре… був ти дріб’язковим дурнем, ним ти залишився і, либонь що залишишся назавжди.

– Де Саша? – у тоні моєму метал не менший, ніж в очах задираки, що лякав мене до дрижаків колись у минулому. Зараз мені теж страшно, але понад усе – за Сашу.

– Уявлення не маю, – криво усміхнувся хуліган і байдуже кинув новенький смартфон на барну стійку. За своїм би трясся, мов у гарячці, а чужими розкидається. – Залишила тут телефон та ще й увімкненим. От я і скористався нагодою поговорити з давньою подругою. Якісь два місяці, а ти так змінилася, Яно. Де моє улюблене полохливе кошеня?

У горлі ніби пробка утворилася. Відчуваю, що, якщо зараз розтулю рота – з нього прозвучить писк, не голос. А все-таки не сказати не можу, хоча і розумію, що з боку Кулаченка це провокація та й годі.

– Те кошеня, Назаре, потонуло разом з твоїм айфоном на тій клятій вечірці.

– Гм! – затуливши долонею рота, він хмикнув. – Переродилася в тигрицю, говориш?

– Ні в якому разі. Але й таких як ти я більше не боюся. Затямив?

Якими не були б мої слова, а підходити до Назара ближче – не наважуюся. Добре було б забрати у нього телефон Саші, але залишимо це на потім. Треба знайти Толю та пошукати разом мою бідову подругу… 

А може… може, написати Дем’яну? Маринка додавала мене в якийсь спільний чат, там обов’язково має бути його контакт. Лише б цей індик пафосний не закрив свій профіль – дуже в його стилі.

– Молодець, – варто було мені лише на мить відволіктися, а Назар вже й занудьгував. – Молодець, Яно. Боятися треба не хуліганів. Бійся ліпше свого хорошого мажорчика. Ось, де гниле нутро у всій красі.

Слова Назара насичені такою непри’язню, заздрістю та брудом, що хочеться струсити руки та все тіло, а ліпше – швиденько додому та й під душ. Однак у всіх цих словах є, окрім ображеного его, ще дещо, що і змушує мене залишитися на ту саму фатальну мить.

– Гарно ви всі влаштувалися, – випльовує Назар отруту. – Ти мажора знайшла. Боря – помирився зі своєю Катею!

То він знав? Навіть він знав?

– І тільки я залишився ні з чим.

Нервово ковтаю слину, що виділяється від страху та жахливого передчуття.

– Пам’ятаєш, як Борюся перекупив тебе в мене?

Боже, як мерзенно це звучить, як огидно. Гірше тільки те, що тоді в коридорі маєтку Гуляєвих, де мене, мов мокре курча, затиснув у кутку Назар, – у мене в самої склалося таке відчуття. Повернення Борею коштів за зламаний айфон, чим він фактично сплатив мій борг, не видалося мені шляхетним. Я відчувала саме ось цю… купівлю-продаж.

– Де взявся цей йолоп Гуляєв! – мов гієна, видав Назар противним голосом. – Завадив мені тоді отримати і гроші, і тебе. Цей нікчема, картіжник Кротенко, ще й виклянчив гроші назад через декілька днів, бо ж угода не спрацювала.

Що? Матінко моя, що?..

– Знав же, що він пропаща душа, знав! – гримнув Назар кулаком по барнйі стійці. 

Бармен, якого я вперше помітила, кинув на звірюгу незадоволений погляд, але промовчав та відійшов у інший бік. 

– Ми ж побилися з ним об заклад на тебе, Яно, – гримаса самовдоволення, ніби це подвиг, гідний вчинок, щось круте – ударила по мені і дивом не віднесла хвилею в інший кінець клубу.