49.2. 

Через годину я провела Маринку, за якою заїхав Гриша, повідомивши, що “от-от і повернеться Ілля”. Я лише розсміялася на цю обіцянку, ніскілечки в неї не вірячи. Моя довіра до Іллі дарує мені такий спокій та щире бажання, щоб мій коханий чудово провів час, що ніяке хвилювання про веселощі на вечірках, з якими мені в житті не пощастило, не зіпсують мого настрою.

Перевіривши дітей, які ще не спали та не хотіли мене відпускати, вигадуючи все нові розповіді та запитання, я вирішила забігти до Сашуні, яку не бачила після тієї сцени з Дем’яном.

Я вже ступила на останню сходинку, сходячи з крутих сходів на перший поверх, як раптом мій телефон ожив рингтном вхідного виклику.

– Яно… – серце стиснулося від жалібного писку подруги, до якої я саме йду. Десь на фоні лунали звуки гучної музики, джерело якої було точно не в нашому домі. – Забери мене, будь ласка, звідси… Мені… мені грошей на таксі не вистачає…

Затуляю долонею обличчя та ледь стримую бажання покусати невгамовну хуліганку, пригоди якої будуть супровджувати кожного, хто знаходиться в її житті.

– Де ти?

– Я скину геолокацію… – винуватим тоном шкідливого кошеня протягла Саша.

– Швидко! – кваплю її. - Я поки біжу до Толі.

Їхати за Сашкою можна й на таксі, однак на душі моїй неспокій. Ліпше я буду зі знайомою та хорошою людиною. Був би поряд Ілля – звернулася б до нього, а так… набираю гуляєвського водія.

Однак замість нього відповіла мені дратівлива Карина:

– Чого тобі, Яно? Ми зайняті!

Долаючи миттєвий шок від такої заяви, я знаходжу в собі силу наполягати:

– Мені терміново потрібно декуди поїхати. Передай телефон Толі.

– Я не розумію, чому в цьому домі у нас навіть немає часу відпочити та побути наодинці! – заводиться Карина та не може дати раду своєму розпачу: – Яна теж тут працює, але ти подивися: пікніки, вечірки, забавки! А ми – гірше в’язнів на галерах! Чхати тут усі хотіли на наше дозвілля та особисте життя!
– Карино! – завше я спокійна, а в критичній ситуації гримнути можу запросто. – Негайно передай телефон Толі, інакше я зараз до вас зайду!

Буркотячи щось собі під носа, Карина все-таки передає телефон водію, який не займає ні мого часу, ні свого, а відразу переходить до діла:

– Куда там вже їхати треба?

– Адресу скину. Виходь. Чекаю біля воріт.

***

Пів дороги до клубу Дем’яна (он куди мою подружку закинула її неспокійна доля) ми з Толею мовчали. Ні мене, ні його це не турбувало, бо в наших головах дзвеніли свої думки. Толя, напевне, думав про Карину, яку залишив та подався на зустріч пригодам. А я турбувалася про Сашку та думала: в якому стані я її знайду, якщо голос дівчини такий наляканий та стурбований…

– Приїхали, – похмуро бовкнув Толя, щойно ми заїхали на паркувальний майданчик клубу. – Ледь знайшов місце. Скажи Сашці, щоб в наступний раз обирала менш популярний клуб.

– Наступного разу вона хіба що в нас вдома піде по клубам! – не стримуюся я свої думки та виходжу з машини.

Почувши звук наспіх закритих дверей з боку водія, я озирнулася до Толі.

– Ти зі мною?

– А як ти думала? – дивиться на мене, мов на навіжену. – Ілля мене посадить в автікву без гальм та зі схилу крутого спустить – і це ще найлегший варіант. Мені й так дістанеться, що я тебе сюди привіз. А що не догледів – то й голову відкрутить.

– А це хіба не клуб Дем’яна?

Питаю його, думаючи, чи не наплутала я щось. Маринка мені точно колись розповідала, що “Небосхил” – належить батькові Дем’яна.

– Дем’яна, – підтверджує Толя. – Однак ходити в такі місця без хлопця можна лише у випадку, якщо ти шукаєш пригод.

Нічого Толі не відповідаю, бо дві єдині вечірки в моєму житті закінчувалися домаганнями огидного Назара Кулаченка. Як згадаю – так і сперечатися з водієм не бажаю. Таких пригод я нікому не побажаю…

– Ти чого? – легенько штовхає мене в спину Толя, коли я завмираю на місці.

– Та нічого, – стенаю плечами. – Щось мені на душі неспокійно…

– Ще б пак! – пирхає він. – Пхатися посеред ночі в такі місця – то не є добре.

– Йди вже, Толя, бо ми ніколи до клубу не дійдемо.

Так прискіпливо, як оглядає нас з Толею охорона в клуб, мене ще ніхто не оглядав. Перезирнувшися, високі кремезні чоловіки, ніби вагаються, але все-таки пропускають нас вперед.

– Ти хоч паспорт взяла? Нас дивом пропустили. Тобі на вигляд років 16, малеча!

Він, мов старший брат, кепкує з мене і сам того не розуміє – розраджує мене та допомагає ледь скинути напругу, яка посилилася, коли ми опинилися у веселому та гамірному натовпі. Однак варто Толі скзаати:

– Я в туалет зайду.

…і мені вже зовсім не до жартів. Я залишаюся в натовпі зовсім одна. Радує, що хоча б Саша не бариться написати: “Я в барі”. Я вже мовчу на те, що вона безтурботно коктейлі п’є замість того, щоб вийти мені назустріч чи чекати мене десь ближче до виходу. Нехай-нехай. Головне, щоб вона була тут та в безпеці.