49.1. 

Даник тихесенько спав на моєму плечі, тому я зайшла в дім непоміченою двом зіркам сьогоднішнього дня. Досить далеко від сходів, прямісінько біля коридору в кухню та спальні працівників дому, стояли Дем’ян та моя Сашуня.

Пасмо чорного волосся прикривало погляд хлопця, однак вигнуті в хитрій посмішці губи явно натякали на його грайливий настрій.

– Чи тобі духу не вистачить? – роздався його хрипкий голос в холі будинку і я невільно зупинилася послухати, що відповість моя Сашка, яку “на слабо” надто легко взяти, бо ж вона така запальна… Емоції так часто перевершують її розум. Хоч би одного дня це не завдало їй великого клопоту…

– Мені? Мені духу не вистачить?! – підтверджувала подруга мої ж слова та мало не підстрибувала чи то від обурення, чи від бажання заскочити на голову чорнявого велетня.

– Тоді доведи це, Копійко. 

– Кегля довготелеса! Кийок!

– Буду чекати тебе, – сміючися таким сміхом, що не був би Дем’ян другом Іллі я б порадила Саші триматися від нього подалі, – він не зводив з неї очей, хоча судячи по рингтону телефону, йому вже час йти. Певно, що не до нас на пікнік. Дем’ян ніколи надовго не затримується. Справи, справи – весь час чимось займається та до чогось прагне…

– Яні… 

Поки я стояла, роззявивши рота, прокинувся Даня та привернув увагу парочки. Дем’яну нічим ніякого сорому не виявив, а от Сашка – відскочила від нього метрів на чотири.

– Йдемо, Даня, йдемо, – не бажаю й далі знічувати подругу та швиденько піднімаюся на другий поверх.

***

Щойно я вклала Даню – повернулася до компанії біля ставка, де тривали веселощі до самого вечора. Дем’ян до колективу так і не повернувся та й Саші ніде поблизу видно не було…

Ми тим часом спустошували корзинки зі смачненьким (в чому незрівнянний чемпіон – Гриша) та базікали про все на світі. Коли нас почали заїдати комарі – я запросила всіх на кухню: тітка Фаїна однаково гуляє в цей час з дядьком Яковом у садку.

– Маринко, скільки говорити, не мори голодом Григорія! Він вже зовсім змарнів у тебе! – жартує Ілля, коли Гриша першим ділом в кухні потягся до холодильника та дістав з нього два пирога.

– Ох Ільку, бережися! Я навчу Яну таких прийомчиків, що ти в мене не здобруєш, затямив, конику?

Ілля лише реготався, а з ним і ми всі. Маринка давно вже не лякає своїм гострим слівцем. Серце в неї – золоте, а душа – щира. Я пишаюся, що в Іллі такі друзі.

– Клоун, - пирхнула Маринка, сама сміючися, коли Ілля ніяк не міг пересміятися, від чого у нас всіх вже боліли животи.

– А я? - навіщось вліз Гриша – і миттю дістав на горіхи.

– І ти клоун. Про Жору я взагалі мовчу. Якби про блазнів нічого не було чутно раніше – його портрет став би першоджерелом. Тільки ми з Яною нормальні в цьому цирку. 

– Дякуй Гриші, що я його поважаю! – удавано ображено відгукнувся Жора на такий сумнівний комплімент і миттю перетягнув увагу на себе: – Ілля! Сазоненко такий баскетбольний майданчик бахнув на даху! Ти вже був в нього?

– Ще ні.

– А я тобі казав, Гриш, що Ілля теж не був! Та мавпа вирішила нас всіх одночасно вразити. Підемо йому настрій зіпсуємо, а, хлопці, що скажете?

Маринка незадоволено супиться, а я вивчаю реакцію Іллі, який відчутно вагається. Піти йому хочеться – бачу по тому, як блистять його очі хлопчачим азартом, однак, здається, йому незручно переді мною.

– Йди, – шепочу, притискаючися щокою до шиї Іллі. – Розповіси мені потім, що ж там за майданчик на даху.

– Ти точно не хочеш провести цей вечір разом? – усміхаюся, щаслива від розуміння, що він з радістю би відмовився від тусовки з хлопцями, однак я даю йому свободу.

– Хочу, Ілля, але у нас с тобою ще багато-багато вечорів попереду, а першим побачити майданчик Сазоненка у тебе є можливість лише сьогодні.

– Ти найкраща!

Він цілує мене в губи, щоку, шию, заривається в моє волосся обличчя і смішить мене та всіх нас своїми дитячими щасливими емоціями.

– Йди вже, йди! Бо ж зараз обернуся у буркуотливу жінку – нікуди тебе не відпущу та прив’яжу до себе ланцюгом!

– Я не проти, – підморгнув мені Ілля, милуючися моїм рум’янцем на щоках.

– Хлопці! Йдемо? – галасував біля дверей нетерплячий Жора, поки Ілля та Гриша відпрошувалися у мене та Маринки. – Ніколи я не буду в стосунках! Нізащо! Стрибати, як зайченя, та благати погуляти! Бр-р-р!

– Побазікай мені! – гримнула на нього Маринка, милостиво відпускаючи Гришу. – Півтори години, Гриша і складати шафу на кухні.

– Дякую! – розплилася велетенська шафа в усмішці та міцно обійняла свою повелительку. – Кохаю тебе!

– Йди-йди, не випробовуй моє терпіння.

Ледве встигли хлопці вийти та залишити нас з Маринкою наодинці як вона почала мене повчати:

– Яно, ти багато чого дозволяєш Іллі. Треба бути з ним суворішою. Та й взагалі… бути зручною – це найгірше, що дівчина може собі дозволити.

– Не драматизуй, – усміхаюся я їй та жартую: – Може, я просто сама хочу трошки від нього відпочити?