48.3.  

Спати з Сашею ми так і не лягали, базікаючи до ранку про все на світі. Коли продзвенів мій будильник – я зрозуміла, як сильно хочу спати, однак ні за що б світі не відмовилася від цих дівчачих посиденьок, за якими я шалено скучила…

Заваривши міцну каву, я пішла перевіряти Даню, а Саша – закупорилася у ванній. Однак Данько ще спав. Помилувавшися його чорнявим чубчиком, я погладила маківку дитини та залишивши наймолодшого вихованця спати повернулася в коридор до кухні, де мала час допомогти тітці Фаїні. Проте замість допомоги їй – мені довелося виручати Сашку, яка трапилася моїй тітоньці на очі…

– А ти що тут робиш?! – напала на мою подругу коршуном, але, завжди відчувачи на собі погляди, миттю повернулася до мене: – Яно! Пояснюй! Вона вдерлася через вікно, так? Обдурила тих зателеп Костю та Кешу – та, як вуж, вповзлпа в двір, еге ж?!

– Тітко Фаїно! – щось ображено пискнула Саша, однак миттю замовкла, коли моя родичка поглянула на неї своїм сердитим поглядом.

– Тітонько Фаїно… – спробувала я примирливо, однак мне перервав потік обурення:

– Чи ти несповна розуму, Яно?! Ким ти себе уявила, що дозволяєш собі заселяти людей без дозволу Ніли Єлисеївни?! Чи не рано ти на себе таку владу взяла, га?!

Язик мій причепився до піднебіння і зовсім не хотів звідти сповзати. Варто було пояснити тітці Фаїні, що Саші дозволив заночувати та залишитися на декілька днів сам Ілля, однак в коридорі почулися дзвінкі підбори людини, чия влада для моєї тітки куди вагоміша, – господині дому.

– Що за галас спозаранку, дівчата? 

Переглядаємося з тіткою Фаїною поглядами: вона важким, мов кувалда, а я стривоженим, мов пір’їнка на вітрі. Хочеться й Сашу побачити, однак ця круть-верть вже зникла з очей.

– Де ж твоя подруга, Яно? – дивує і мене, і тітку Фаїну Ніла Єлисеївна, а вже за мить її слова розливають в грудях тепло, дарують відчуття вдячності та впевненості: – Ілля зі мною вже поговорив.

– Саша… – хотіла було я пояснити, що вона, либонь, у ванній кімнаті…

– Вона не затримається! – палко та рішуче запевнила вірна Нілі Єлисеївній жінка. – Я Вам це гарантую.

Сумнівів у мене немає. Це на мені можна їздити, а на тітці Фаїні – дзуски! Думаю, не мине й тижня, як Олександра повернеться додому.

– Бажаю твоїй подрузі якомога швидше вирішити свої справи, – коротко сказала Ніла Єлисеївна, даючи зрозуміти, що її гостинність має межі, і поважною ходою направился в кухню.

Тітка Фаїна зиркнула на мене поглядом, в якому так гучно лунали застереження щодо Саші, що їй і озвучувати їх не треба: мені все зрозуміло й так…

***

До обіду я була зайнята дітьми, з якими ми вже встигли і помалювати з Полінкою, і порозгадувати головоломки та загадки Ппилипка, і Данька загубити та знайти – звичайні мої веселі клопоти. 

Сашка, уникаючи то тітку Фаїну, то Нілу Єлисеївну, те й робила, що вешталася великим домом та не меншим двором. Судячи зі сміху, який я чула з вікна, ця невгамовна вже встигла дістатися і до Кеші з Костею. Здається, хлопці до неї подобрішали.

Ближче до першої години пополудні, у їдальню, куди я проконтролювала, щоб прийшли діти, бо ж за забавками вони часом забувають і поїсти, зайшов Ілля.

– Яно, хлопці з Маринкою приїхали. Чекаємо тебе.

– Смачного! – лише й встигла я побажати дітлахам та поспішила разом з Іллею, відчуваючи, як і мій живіт починає бурчати від передчуття пікніка.

Виходимо з Іллею зустрічати гостей, однак біля воріт нас чекає тільки високий чорнявий Дем’ян і… Саша. Ну, зовсім неочікуваний тандем.

Моя неспокійна подруга вимахувала руками та тупцювала ногами, явно, гніваючися на глузливого велетня перед нею, що зовсім не нагадував мені завше похмурого хлопця, якого не цікавить нічого, окрім супер важливих справ в його телефоні. 

– Привіт, де інші?

Підходимо з Іллею до жирафа та козулі – і я не без задоволення та посмішки спостерігаю, як остання замовкає та опускає погляд на доріжку.

– Салют, – не зводячи з Саші очей, вітається друг Іллі. – Усі вже біля ставка.

– Не дочекалися – ну що за натовп голодних звірів! Тільки б до водопою дістатися, – бурчить Ілля.

– Спекотно, – посміхнувся Дем’ян. – Маринка вирішала остудити Гришу. Тобі, копійко, це теж не завадило б.

Саша, якій адресуалися ці зухвалі слова, спершу витягнула обличчя від обурення, потім сердито зиркнула на свого кривдника, ніби вагаючися, чи варто взагалі з ним зв'язуватися, чи, може, нехай обійдеться без прочуханки? Звісно, перемога належала гніву…

– Ти… шпала довготелеса! – прошипіла моя подруга. – Себе остуди, теж мені дотепник знайшовся!

Не даючи Дем’яну навіть шансу відповісти, Саша фиркнула так гучо, що їй позаздрала б будь-яка коняка, та поскакала в бік будинку, явно в цю мить не боячися ні тітки Фаїни, ні Ніли Єлисеївни.

– Ти що твориш, Дем? – гримнув на друга Ілля.

– Каюся, винен… – примирливо почав він. – Ми зіштовхнулися – і я ненароком розбив її телефон.

– Точно шпала! Дивится під ноги треба! Це ж брів сто відсотків у телефон втупившись, так?