48.2.  

– Не спиш?

Так і не дочекавшися відповіді, вже переодягнена в піжаму Саша стрибнула на моє ліжко.

– Розповідай, подруго! – зручненько вмостилася, підібгавши ноги під себе та зазирала в мої очі своїми карими та допитливими оченятами. – Я мало при Іллі не влаштувала тобі допит! Що це робиться, Яно?! А як же Борюнчик?! Ні, я, звісно, бачу, що Ілля – “хоч куди козак” (с) та все таке! Однак, дівчинко моя, з яких це пір ти міняєш хлопців, як я браслети? Столиця все-таки псує людей, еге ж?

На цей гірский по швидкості потік мови я лише сміялася, знаючи Сашу надто добре, щоб спробувати вставити хоча б слівце, поки вона не скаже мені все, що в неї на думці. І лише коли моя балакунка замовкла – я серйозно з нею поділилася особистим:

– Боря виявився дуже неоднозначним хлопцем, Сашо… Сходили ми з ним одного разу в кіно та на цьому й все, – мої вушка червоніють, коли я згадую, що влаштував Ілля в тій кав’ярні, а ще більше від того, що, цілком можливо, влаштував сам Борис, підіславши до Іллі якусь дівчину… 

– Все? Більше він тебе не запрошував?

– Боря зник кудись, – згадую я той час – і не можу не пригадати, як тітка Фаїна лупцювала Борю сумочкою. – Потім з'явився, але мені вже якось було не до нього…

– Одним словом: Боря ні про що, так? – винесла Саша відразу ж свій вердикт. 

– Я б сказала, Сашо, він просто не моя людина, от і все…

– А цей хлопець, у владі якого розпоряджатися кімнатами та залишати людей на ніч в домі, отже, твоя людина?

– Фі, Сашо! – не стримала я образи, дивлячися в глузливі очі. – Я не оцінюю Іллю по тому, яка в нього тут влада. Який це має сенс? Якщо хочеш знати – я не так швидко йому і довірилася, бо ж розбещені багаті хлопці – це точно не те, про що я мріяла.

– Не путай свої мрії з засторогами твого тата, Яно, – урвала мене Саша, впевнена, що вплив мого батька на мене надто великий. 

Я ж лише зітхаю на це. Складно пояснити деяким людям, що, який би сильний вплив батьків, виховання, культури, оточення не був – ніхто не зупинить того, хто щось для себе важливе зрозумів, навіть якщо це важливе йде врозріз з тим, до чого людина звикла. 

Що до мене, то я така не тому, що мій тато суворий та вимогливий. Я сама по собі такою народилася. Могла б же бути як Саша – тим ще круть-вертем, але ні… Комусь вище було, мабуть, потрібно, щоб Яна була саме такою, якою вона є. 

– Годі тобі в хмарах літати! Помрієш про свого Іллю, коли я піду! – регоче нестерпне дівчисько і легенько мене штурляє: – Я хочу, щоб ти мені розповіла, що в ньому такого тебе причарувало, якщо ти стверджуєш, що це точно не гроші!

– Ох Саша-Саша… – тихо сміюся я. – Не помічала в тобі ніколи цієї зацикленості на грошах. Не гарно так казати (хоча я і дозволяла собі це раніше), однак в Іллі свої гроші ще тільки починаються з’являтися. Усе, що він має, це заслуга його батьків. Як можна в це закохатися, Саш?

– Ой, ти ж моя правильна дівчинка! – пирхає Сашка і знову мене квапить: – Дай мені його характеристику хутко!

Характеристику їй хочеться? Ну, тримай, Сашо… Мені самій цікаво такий аналіз зробити. Я все варюся в цих почуттях, млію в них… Мені чарівно та добре, а от розбирати їх по цеглинкам мені ще не доводилося.

– Ілля знає, чого хоче. Від себе, від мене, від нас, – кажу перше, що приходить мені в голову від думки про Іллю. Яким би розбещеним та дещо несерйозним він не здавався мені на початку – в ньому ніколи не було боягузства та невпевненості. – Кожний навіть маленький крок мого з ним шляху відгукується в мені такою впевненістю, що все між нами справжнє і… саме те кохання, яке я ніколи не чекала, а воно ось так неочікувано на мене звалося… Так дивно, але мій спокій з Іллею такий яскравий та сильний, що я думаю: як же я жила без цього відчуття? Ніколи не думала, що я якась неповноцінна чи мені чогось не вистачає, однак з ним я така наповнена та щаслива, Саш… Це просто прекрасне відчуття. Ілля – той самий пазл, якого мені так не вистачало.

Приборкати Сашу своєю розповіддю мені вдалося лише на час відвертості про Іллю. Коли ж вона зрозуміла, що більше я їй нічого не розповім та ніяких деталей про те, як далеко ми з Іллею зайшли, – говорити не збираюся – почала свою сумну пісню про маму…

– Я так хочу перевестися в столичний універ, ти ж знаєш! А мама навідріз відмовилася й все! Сказала: “Ну, куди тобі столиця?! Ти тут в мене під носом як не в одну, так в іншу халепу потрапляєш!”

Після смерті чоловіка мама Саші, як це часто буває, почала надміру опікуватися донькою, характер якої ніскільки не полегшував їх й без того складні стосунки… Саша – зовсім не та дитина, на яку можна тиснути без наслідків. Чим сильніше мама хотіла її прив’язати до себе – тим сильніше ця бунтарка чинила спротив і щоразу йшла на все більш відчайдушний крок. Цього разу це поїздка в столицю… А що ж буде далі? Країну змінить чи планету?.. Завзяття в ній – хоч відбавляй!

– Вона не розуміє, як багато тут перспектив та можливостей! – доводила мені Саша, а я задумалася, що цей аргумент вже давно не аргумент. У сучасному світі ми можемо працювати в класній компанії з будь-якої точки на карті, тому немає ніякої різниці, звідки ми самі. Був би в тій точці зв'язок, комп’ютер та бажання працювати. 

– Тільки тут я досягну своїх цілей! Мамі ж не доведеш! Для неї я досі маленька! Уф, як набридло, Яно! – ледве не плачучи говорить Саша та затуляє долонями очі.