48.1.  

Не пройшло й п’ять хвилин, як Ілля вийшов з калітки, позіхаючи та здивовано переводячи погляд з мене на Сашу. 

Підходжу до нього та усміхаючися від кумедного вигляду скуйовдженої шевелюри, що так відволікає мене від власної незручності, легенько притискаюся до теплого тіла, що не встигло, як моє, замерзнути від прохолодного повітря нічного серпня.

– І чим ти тут займаєшся, поки я сплю та бачу сни про нас? – як завжди жартівливо та навіть у сонному стані бадьоро звучить мій головний бешкетник.

– Та ось… – зітхаю я, ледь помітно киваючи головою в бік Саші, що витріщається на нас, як на справжню дивовижу, бо ж бачити мене з хлопцем – це ще той же шок. В університеті потенційних залицяльників відлякував Назар Кулаченко, а на нашому районі – тато… 

– Поки що незрозуміло, – усміхається Ілля, бо ж я йому так нічого й не пояснила.

– Це моя подруга… Вона приїхала з нашого міста і їй немає, де залишитися… Можна вона переночує сьогодні та залишиться на декілька днів?

Наважуюся подивитися в карі очі Іллі – й нічого в них не бачу. Він як завше ледь насмішкуватий, але серйозний та дещо замкнутий, що мене навіть трішки лякає, бо ж ситуація – нестандартна…

Так мало часу пройшло від початку наших стосунків, а я вже своїх друзів “кличу” пожити в розкішному домі мого хлопця. А далі, що? Поселити усю рідню? Друзів, звісно… Мої батьки на таке ні за що в світі не погодяться…

Почуваюся в цю мить провінційної дівчиною із комедій, де на кожному кроці соромно за власне оточення… 

– Без проблем. Нехай живе, стільки їй потрібно, – так безтурботно ще й усміхаючися говорить Ілля, що я навіть рота розтуляю від приголомшення. – Гостьових кімнат у нас вдосталь. Однак, думаю, і їй, і тобі буде комфортніше, якщо вона десь поблизу тебе буде?

– Т-так, це було б ідеально… – шепочу я, не знаючи, які сили небесні дякувати за гостинність та добре серце Іллі.

– Ти не сердишся? – перед тим, як повідомити Саші, я хочу переконатися, що між нами з Іллею все добре і раптовий приїзд моєї подруги точно ні на що не вплине.

– На що сердитися, Яно? – широко усміхається добродушний парубок. – Ти б знала, в які негаразди мої друзі потрапляють… Я все розумію, справді. До того ж… – великі долоні Іллі ніжко торкаються мого обличчя, – …мені в радість виручати твоїх друзів, якщо це принесе тобі радість. – І зовсім тихо, щоб почула лише я: – А якщо раптом навіть вони діставлять тобі клопотів – я розберуся з ними. На мою шию тільки тобі можна сідати.

Обіймаю талію Іллі міцно-міцно та притискаюся підборіддям до його грудей.

– Дякую, Ілля! У мене немов камінь з плечей звалився… Так хвилювалася, як ти відреагуєш, що подумаєш про мене… А ще ж твоя мама!

– З мамою я вирішу, – твердо запевнив мене Ілля і вже ніжно та грайливо додав: – А щодо моїх думок про тебе… Яно, як не соромно, а? Жодна людина в цілому світі не змусить мене думати про тебе інакше, ніж сам я хочу. Зрозуміла?

– Так… – віповідаю я, бо ж його погляд вимагає від мене не залишити такі слова без відповіді. – Дякую…

Цілую Іллю в щоку, а потім повертаюся до Саші та кличу її до нас.

– Ну, Яна! – оченятами по п’ять копійок зиркає Олександра то на мене, то на Іллю. – Здивувала так здивувала!

– Ілля – хлопець та майбутній чоловік Яни, – сам представляє себе Ілля, а Саша вирячає очі ще сильніше.

– Саша… моя подруга дитинства… – представляю я Сашу та легенько штовхаю її в плече, щоб вона потиснула протягнуту їй руку Іллі.

– Ага… Найкраща! Подруга, я маю на увазі… – то дивуючися, то сміючися, то червоніючи, нарешті видає Саша та відповідає на привітання хлопця, в чиєму домі буде жити. – Я так розумію ти тут не старший лакей у панському дворі?

– Що ти! – Ілля, якому жарти завжди до душі, весело та гучно сміється. – Куди мені до лакея? Я так… з милості господарів живу тут, доки не виженуть.

Саша миттю повеселішала і всю дорогу двором до будинку те й робила, що намагалася розважати нас з Іллею то перекривляннями Кості та Кеші, то дивуванням краси двору та розмірів будинку.

– Якби я знала, куди ти поїдеш працювати, Яно, – ще б раніше до тебе приїхала! – зойкала Саша, ні краплі не обмежуючи себе в зайвій скромності та вихованості. Така вже ж вона: шибайголова моя люба. Пряма, кумедна, однак ніскілечки не лицемірна та не зла.

Щойно ми повернули в коридор, де знаходиться кухня, моя та тітки Фаїни кімнати та ще безліч інших порожніх, в яких мені допоки не доводилося бувати, – Ілля відразу ж відшукав найближчу до мене та повідомив:

– Так, ця кімната точно вільна, – для певностій він зазирнув усередину та увімкнув світло. – Карина навіть старанно тут прибирає: павуки не встиглі заснувати свої сіті. Розташовуйся, Саш, та почувайся, мов у себе вдома.

– Ой, спасибі! – вигукнула щаслива дівчина та прошмигнула в кімнату. – Як тут класно та затишно! Мені завжди подобався помаранчевий та червоний кольори! – коментує Саша кольорову гамму інтер’єру.

Ми з Іллею усміхаємся та бажаємо їй доброї ночі. Самі ж відходимо коридором ближче до моєї кімнати.

– Ходи до мене, – ніжно, але впевнено Ілля притягує мене у свої обійми та цілує в маківку. – Що тебе ще непокоїть?