Глава 48.  

Дні неслися, немов у казці. Мені й далі захоплююче, легко та цікаво жилося в домі Гулявих разом з Іллею та дітьми.

Катя більше не з'являлася. Ніла Єлисевна помітно подобрішала до мене і часто запрошувала на спільне чаювання в сад, де ми, спостерігаючи за дітьми, говорили про все на світі. Ця можливість так легко говорити одна з одною зблизила нас та показала, як багато спільного у мене з мамою Іллі. Нам подобаються схожі книги, ми обидві поважаємо класичну музику та захоплюємося чудернацькими роботами художників ХХ-го століття. 

З неминучим наближенням осені Ніла Єлисеївна вкотре підняла почату не так давно важливу тему.

– Ти уже вирішила, Яно, як тобі буде краще?

– Я багато думала і зрозуміла, що поєднувати догляд за дітьми та навчання буде дуже важко…

– Яно… – тон Ніли Єлисеївної з дружелюбного змінився на довірливий та розчулений. – Я не про це в тебе запитую, дівчинко… Це буде не просто, бо діти так до тебе прикипіли душею, однак ми знайдемо тобі заміну. Звісно ж, твій найбільший пріоритет зараз – це навчання. Саме про нього я і говорю тобі вже скільки разів! – зі смішком додала вона і легенько стиснула мою руку. – Переводся навчатися в столицю.

– Ох, це було б просто супер! – щиро кажу я і відразу ж кусаю губу, не наважуючися сказати, як незручно мені погоджуватися на те, що мені навіть не запропонували, але що, безсумнівно, мама Іллі має на увазі.

– Ти нам як рідна, золотце. Зможеш жити з нами і далі. Це не проблема.

З такою легкістю та гостинністю говорить ця чарівна жінка, що я лише усміхаюся та не наважуюся їй сказати, що не тільки від мого бажання це залежить. Уявляю вираз обличчя мого тата, коли він дізнається, що мені запропонували жити в чужому домі! Тут і тітонька Фаїна не допоможе…

Однак довго думати про це в мене не було можливості, бо ж в кінці тижня неждано-негадано мені зателефонувала подружка Саша.

Я так зраділа, побачивши її контакт на дисплеї телефону, адже ми майже не говорили за час мого життя-буття в Гуляєвих. Впевнена, що нам обом буде, що цікавого розповісти одна одній, я ще раніше зручненько вмостилася на своєму ліжку з наміром почитати перед сном, а тепер – в передчутті захоплюючої розмови прийняла виклик подруги.

– Привіт, Саш! 

Подруга пропустила вітання, переходячи відразу до суті:

– Яно, а мене охорона не впускає!

***

Стою біля воріт, ошелешено дивлячися на Сашку, яка приїхала ні з того, ні з сього та ще й так, ніби до мого власного дому. Матінко… 

– Як я рада тебе бачити! – з рюкзаком на плечах моя яскрава кароока хуліганка влетіла в мої обійми та ледь досягаючи лобом до мого плеча, міцно мене обійняла.

– Сашо… – все, що я можу сказати, обіймаючи її у відповідь та кидаючи погляд на суворих (звісно, для виду) Кеші та Кості… Адміністративний запал в їх очах сліпив своїм завзяттям.

– Ми не маємо права пропускати невідому людину на територію дому без дозволу Іллі чи Ніли Єлисеївни, – промовив, як відрізав, Кеша вперше на моїй пам’яті таке довге речення.

– Пробач, Яно, – винувато додав Костя.

Поки місцеві КітПес відробляли гроші, які їм платять Гуляєви та вряди-годи згадували, що вони – охорона, – Сашка співала мені свою жалібну пісню:

– Яно, я так замерзла! Ці останні ночі літа просто до люті холодні! – стукаючи по моїм плечам руками з безліччю барвистих, як і характер їх власниці, браслетів, ця неможлива дівчинка зазирала мені в очі з твердим наміром досягти своєї цілі. – Впусти мене, а?

– Саш, а ти знаєш, що це не мій дім? – я намагаюся говорити дуже спокійно, а хочеться як раніше в минулому полаяти цю бешкетницю, яка, напевне ж, знову доводить свою маму витівками до пігулок від підвищеного тиску. – Цього разу ти перевершила саму себе, Саш. Мама знає, куда тебе занесло?

– Ох, я благаю: не починай про неї! – закотилаа очі Саша та відразу ж насупилася. – Вона мене ніколи не зрозуміє!

Гаразд, мама… старше покоління та все-таки, однак я теж не завжди розумію свою імпульсивну подругу. Це ж треба на таке наважитися!

– Я тільки з Нілою Єлисеївною налагодила стосунки!.. – бурчу я вголос, дістаючи з кишені телефон.

– Янчику, ну, будь ласочки-и-и, – хникає нестерпне дівчисько, яке знає: я ні за що не залишу її в біді. – Я не затримаюся надовго. Днів два – не більше…

– Днів два, Олександро, ти могла б і вдома у нас в когось переночувати, – зітхаю та набираю контакт Іллі.

– Я буду жити в столиці! Переведуся в університет технологій та інновацій, знайду підробіток, зніму квартиру, – затарахкотіла невгамовна, а я відійшла на декілька кроків, щоб поговорити зі своїм найкращим у світі хлопцем…

– Яно? – голос мого соні, який зараз працює, мов волик в офісі, а тому і спати лягає мало не раніше всіх, – змусив мене відчути ще більшу незручність. – Щось сталося?

– Вийди, будь ласка, на вулицю. Я біля воріт…