47.5. 

– Ти, справді, хочеш у філармонію? 

Того ж вечора ми з Іллею гуляли в саду, де ароматні троянди, вічнозелені кущі та високі дерева приховували нас від нашого натовпу народу.

– Ти про мене такої ж думки, як і Катя, так? – дещо ображено відповідаю я на його глузливу посмішку.

– Ах, он воно що… – ще ширше усміхається Ілля та закидає руку на моє плече.

– Що “он воно”, Ілля? – щипаю його в бік зовсім не налаштована зупинятися на півдорозі. – Що?

– Яно… – теплий подих мого коханого хлопця торкається мого обличчя, а вже за мить його губи – мого вушка. – Тобі ні з ким не потрібно тягатися і нікому нічого доводити не варто. Не піддавайся на ці провокації, добре? Ти в мене найкраща, чуєш?

Від слів Іллі червоніть мої вуха, червонію вся я, однак ця битва, яка почалася сьогодні вранці все-таки змусила мене про дещо задуматися. Тому і не здаюся, а говорю Іллі цілком серйозно:

– А що, як… Катя всього-навсього підштовхнула нас з тобою до культурного розвитку, а? – відхиляюся від його обличчя та губ, які так і притягують мій погляд до себе, однак спершу – ми поговоримо. – Та й до того ж… я весь час вдома…

Грайливість у погляді Іллі змінюється на серйозність і, здається, мої останні слова стають для нього тим самим вирішальним аргументом.

– Яке із “Пір року” Вівальді твоє улюблене? – запитує він з усмішкою, а я й собі щасливо усміхаюся.

– Літо, – відповідаю я, не думаючи. 

Моє тіло покривається сиротами, коли я чую музику, що у будь який місяць року навіює спогади грози, спеки та найзавантаженішої для людей праці та землі пори. 

– Отже… – тягне Ілля, знову притягуючи мене ближче, – “Літо” я буду слухати особливо уважно.

– Ілля! – пищу від щастя, не вірячи, що він так легко погодився. З радості піддаюся емоціям та застрибую Іллі на руки.

– Оттакої, Яно! – глузує з мене мій бешкетник. – Невже ти сумнівалася, що я погоджуся?

– Ти ж у мене не фан музики, тим більше класичної… – муркочу я. – Я просто не чекала, що ти погодишся так легко… 

– Дарма… – Ілля торкається носом до моєї щоки, а я сміюся та цілую його в носа. – Куди захочеш – туди і підемо, Яно. Тож сміливіше. Обирай місця, а я буду прокладати туди маршрути.

***

Щаслива, що Ілля так легко погодився, я дозволила йому дещо позадирати носа та порадіти. Уже наступного дня ми поїхали в бутик обирати мені сукню на концерт.

Звісно, офіційною причиною було грайливо-розпачливе муркотіння Іллі в дусі: “У мене навіть немає пристойного смокінга!” Цей хитрун що завгодно бовкне, лише б провести зі мною час. А вже ж повитріщатися на мене в розкішних сукнях – це, з його ж слів, особливе завдовлення.

– Краса моя, яка ти в мене розкішна дівчинка… – доки я кружляла у блакитній вечірній сукні, Ілля не скупився на компліменти. – Очей від тебе не можу відвести. З такою красунею поряд я можу не хвилюватися, що завтра дам хропака на всю залу.

– Ілля! – сміюся я й водночас погрожую йому пальчиком. – Спробуй тільки заснути – і змушу тебе пройти курс лекцій з історії класичної музики.

І мій настрій, і мої відповіді були Іллі до душі. Однак щойно цього хулігана почало заносити – я не завагалася повернути його на місце, з якого він так хутко чкурнув.

– Хто дівчину вдягає – той її і роздягає, – бовкнув він мені таку дурницю, щойно я визначилася з сукнею.

– Слідкуй за язиком, Гуляєв, бо залишишся без нього! Я і без тебе в змозі оплатити собі сукню!

Однак ми зчепилися ріжками, мов два баранчики, на касі і так би й стояли, поки хтось першим не зізнається в своїй впертості… 

– Я ж лише жартую, Яно! – відмахувався Ілля від своїх жартиків. – Все ти, звичайно ж, можеш, моя супер дівчинко, але дозволь мені, а? Я буду на небі, якщо ти даси мені змогу показати, що я можу для тебе зробити без жодної користі, а від усієї своєї душі. Це ж такі дрібниці, Яно… 

– Ох Ілля, ох! – я здалася тільки тому, що розуміла: він з легкістю переживе, якщо ми не підемо на “Пори року”, а от я дуже хочу… – Гаразд, радій-радій!

– Юху! – мало не підстрибнув він на місці та підійшовши ближче поцілував мене в щоку. 

***

А вже наступного вечора, коли ми з Іллею красиві та причепурені спускалися сходами на перший поверх, немов молода пара Гуляєвих, – раділа вже я.

Погляд Ніли Єлисеївної вкарубвався мені в пам’ять назавжди. Саме з того погляду я зрозуміла, що ця жінка нарешті мене прийняла. І як людину, і як дівчину для свого сина.

– Невже, мій впертий сину, комусь вдалося тебе виправити та перевиховати? 

Ілля поглянув на мене своїми грайливими, неймовірно красивими карими очима, перевів погляд на маму і усміхнувся нам обом.

– Дорогі мої дівчатка… ні виправити, ні перевиховати нікого неможливо. Можливо тільки зустріти того, хто заради тебе сам захоче виправитися, бо ж ти заслуговуєш на найкраще, а не що трапиться. І я готовий бути для тебе тим кращим, яким я тільки можу бути, Яно…

– Нарешті, Ілля, я почула від тебе ці слова, – поки в моїх очах щипає, розчулено і не приховуючи своїх почуттів говорить Ніла Єлисеївна і вже за мить весело додає: – Якщо дівчина спричинила в твоєму мозку таку розумову активність, що ти додумався до цієї істини – не чекай іншої, Ілля, можна сміливо одружуватися!