47.4.  

Хай там як Карина не намагалася робити драму з тієї розбитої статуетки, а я швидко припинила про неї думати, бо ж сама Ніла Єлисеївна не тільки не виказувала мені за неї та не згадувала той випадок, а ще й… стала до мене помітно добрішою. Почала мені навіть усміхатися, на що я радо відповідаю тим самим.

Великий прорив у наших стосунках з мамою Іллі стався у четвер. У той час, як наш любчик-голубчик старанно (на що ми обоє дуже сподіваємося) працював у компанії, до нас додому завітала… Катя.

Я саме виходила з дітьми на вулицю, коли дівицю, яку ми ледве спекалися, вийшла зустрічати сама Ніли Єлисеївна.

– Яке ти безсоромне дівчисько, Катеринко! – лаяла її жінка з широкою усмішкою на вустах. – Я вже тиждень вдома, а ти тільки надумала порадувати мене своїм візитом!

– Пробачте, моя люба Ніло Єлисеївно… – таким вже ж до неможливості солодким тоном пролепетала Катя, що мені ніскілечки не дивно, якою ж безпорадною її вважає мама Іллі, що навіть дозволила пожити в їх домі стільки, стільки їй буде необхідно… – Зйомки саме в гарячій фазі. Я ледве до Вас вирвалася.

– Ох, як мені цікаво почути деталі, серденько! Про що твій серіал?

– Та молодіжка… Про студентів, – ліниво відмахнулся акторка, явно не бажаючи багато говорити про свою роботу. – Ось я нарешті вільна для зустрічі з Вами.

– Вільна-вільна вона! – не може заспокоїтися пані Гуляєва. – А вечорами чому ти не забігала? Ви ж не ночуєте на знімальних майданчиках? 

– Не ночуємо… – закусла Катя губу і навіть натурально розгубилася. – Вечори мої зайняті, Ніло Єлисеївно… Ми з Борею помирилися…

Ім’я Кротенка не може не відгукнутися в мені якоюсь набридливою комахою, однак я просто відганяю її від себе подалі. Не може ж це бути один й той самий Боря?.. Хіба вже світ аж настільки круглий?

– І ти так легко пробачила йому чергову інтрижку з моделькою? – зітхнула Ніла Єлисеївна, не приховуючи розчарування ні у голосі, ні у погляді. – Катю-Катю… Не змінюються такі хлопці, скільки тобі ще говорити?..

Акторська витримка Каті дає тріщину – і вона вперше зображує на обличчі якийсь натяк на образу та навіть обурення. Немов от-от і запитає у мами Іллі: “А яка Ваша справа? Як хочу так і живу!” Гадаю, будь-кому іншому вона відповіла б саме так. Однак не Нілі Єлисеївній. 

Помітивши мене, Катя кривиться від незадоволення та нахиляється до пані Гуляєвої, щоб сказати їй щось пошепки.

– Та ні, люба, тобі так здалося. Усе гаразд, – навідміну від Каті, Ніла Єлисеївна свого голосу не стишує.

– Яні-і-і… – вередує Даня, коли Полінка та Пилип вже давно вийшли на двір без нас, а цей малюк без мене нікуди, однак і стовбичити тут не хоче. – Післи туди… – тягне мене за ногу – і я піддаюся, нахиляюся, щоб взяти Даню на руки та вийти з будинку, однак Катя, яка рушила разом з мамою Іллі в бік вітальні, раптово (чи ні) зупиняється біля мене.

– Яно… – судячи з посмішки гієни, у цієї дівчини немає ні слова доброго в мій бік. – У мене тут квитки на виставку завалялися… Інтерпретація картин Сальвадора Далі у сучасному живописі. Не бажаєш сходити? 

Ще й дивиться на мене з такою зверхністю, ніби я навіть імені такого живописця не чула, якби не освічена Катруся, яка вирішила зайнятися просвітництвом…

– Я б залюбки сходила на виставку картин Далі, – обіймаю Даню та не даю подрузі дитинства Іллі довго насолоджуватися своєю перевагою наді мною. – Хоча сюрреалізм – це не мій улюблений жанр в мистецтві. Я, якщо тобі цікаво, люблю кубізм – особливо в таких митців, як-от Пікассо, Брак… 

– Я про Іллю турбуюся… – ледь чутно і зовсім невпевнено промимрила червона від здивування Катя. 

Не чекала вона від мене такої відповіді. Їй би хотілося, щоб червоніла та подумки благала не розвивати тему живопису далі саме я. Легкої перемоги захотілося дівчині… Хотіла осоромити мене, а вийшло, що дурепою перед Нілою Єлисеївною виглядає вона.

– А навіщо турбуватися про Іллю? – колихаю на руках Даника, який вже й на вулицю йти не хоче, сопе собі тихесенько в мене на плечі. – Він дорослий хлопець, справляється, – ці слова я говорю переважно його мамі, яка не зводить з мене погляду. – Усе в нього добре.

– Але його ставлення до мистецтва! – булькоче розбита вщент Катя. – У мене аж голова розболілася, – театрально хапається долонями за скроні і з жалібним виразом дивитья на Нілу Єлисеївну, – у Вас немає пігулок?

– Знайдемо. Сходи у вітальню, там була Карина. Попроси її про пігулку.

– Дякую Вам! – ледь не підстрибнула від щастя спекатися цієї розмови Катя і вже хотіла було чимдуж податися у вказаному господинею дому напрямку, як її зупинило запитання самої Ніли Єлисеївни:

– А що зі ставленням Іллі до мистецтва? Тобто воно, звісно, нікудишнє і завжди таким було, але чого це воно тебе так турбувати почало?

Катя зібралася з духом для своего виступу на біс. Окинувши мене таким презирилвим поглядом, ніби я – пил на підошвах її модних босоніжках, вони пирхнула:

– Було поганим, а тепер ще гіришм стане! Я мала надію прищепити до Іллі любов до мистецтва, а тепер… – з виразом обличчя, яким зазвичай дивляться на пропащих людей, Катя поглянула на мене та похитала головою, – у нього взагалі немає шансу на розвиток.