Виправи мене

47.3.  

Ніла Єлисеївна й далі охолоджувала своїм крижаним поглядом без краплі симпатії мої гарячі спроби сподобатися їй. Через нерви моя незграбність досягла свого піку – і все буквально валилося з моїх рук. Особливо, коли ця серйозна сувора дама знаходилася поряд.

От як зараз…

– Ой!.. 

Граючися з Данею в хованки, я зайшла у вітальню перевірити, чи бувало не заховався тут наш маленький пустунчик. Побачивши в кімнаті Нілу Єлисеївну, я вже було збиралася дати дьору, однак мама Іллі на мій великий подив запросила мене випити з нею чаю та поговорити.

– Ти десь навчаєшся, Яно? У твоєму віці ти мала б бути на другому курсі.

Мої пальці тремтіли так сильно, що я поставила гарячу чашку на помаранчеве блюдце, яке так так вдало пасувало світлого кольору дерев’яному журнальному столику.

– Так, навчаюся. Я вивчаю видавничу справу та редагування, – зціплюю пальці в замок та намагаюся вгамувати тремтіння. І чого тебе, Яно, так розтеліпало? Ну, що вона такого може мені сказати чи зробити?

Хай там як я не намагалася себе заспокоювати, а карі очі жінки, немов намагалися пробуравити в мені велетенську дірку. Від цього мені було страшенно не по собі.

– А потім що? – зверхнім тоном запитала господиня дому Гуляєвих. – Так і будеш працювати нянею, а потім все життя дітей няньчити? 

От мало ж статися щось таке, що увірве мені терпець. Я б змовчала після багатьох реплік, я б пробачила цій жінці навіть образи, якими вона, либонь, пригощає мене підсвідомо, просто тому, що звикла розмовляти з усіма в такій манері. Однак це її презирливе “все життя няньчити дітей” – мене так по-гуляєвськи розсердило! Я трималася щосили, щоб відповісти їй гідно та якомога спокійніше.

– Є жінки, які створені, щоб… няньчити дітей, – я вперше піднімаю на маму Іллі погляд своїх очей – і бачу, що в ній немає до мене й краплі тої зневаги, що я собі вигадала. Ця жінка зацікавлена, вона хоче мене випробувати, розгледіти з усіх боків таку дику пташку… – Ніхто не може виховувати, розуміти та піклуватися про дітей краще, ніж такі жінки. Нам всім є, чому у них повчитися, – не маю сумніву, що розумна Ніла Єлисеївна відчула мій далекий від легкого камінець в її огород, однак вираз обличчя досі красивої жінки не змінився ні на дюйм. Так само зацікавлено вона й далі слухала мене та вивчала. – А головне: цим жінкам дуже подобається взаємодіяти з дітьми. Якщо вони вирішать займатися ними все життя – це буде їх найкращий вибір, бо вони, справді, до цього покликані. 

– Ти вважаєш себе однією із них? 

Я замовкла лише на декілька секунд, щоб перевести подих, а мене вже провокують такими запитаннями. У відповідь я усміхаюся та веду мову далі:

– Ні, не думаю, що я аж настільки хороша в цьому… Я просто люблю дітей – ось, що допомагає мені порозумітися з ними.

Ніла Єлисеївна торкнулася пальцями з червоним красивим манікюром підборіддя і закусила губу, ніби задумалася про щось своє.

– У мене є мрія… – стискаю пальцями тканину своєї рожевої сукні не знаючи, чи варто так відразу ділитися з цією жінкою особливим для мене, а все-таки ділюся: – Я дуже хочу видавати книги… До того, як я познайомилася з Вашими неймовірними онуками – я навіть не задумувалася: а які саме книги я б хотіла видавати… Зараз я знаю. Тепер я навіть маю намір написати щонайменше одну свою.

Ніла Єлисеївна на мою щирість нічого мені не відповіла, однак поступово в ході нашої розмови, де, як не дивно, говорила переважно я одна, – ця сувора жінка дивилася на мене інакше. В її погляді я бачила тепер не тільки цікавість, а й тепло. Пані Гуляєвій ніби нарешті видалася нагода взяти до рук книгу – і оцінити не лише її обкладинку, а й погортати декілька сторінок, які зовсім не здалися їй нудними. Навпаки. У мене є внтурішнє відчуття, що до цієї книги вона ще повернеться.

Однак я не була б собою, якби завершила нашу першу розмову так чудово… 

Варто було мені підвестися та повідомити, що я йду на пошуки Дані, як моя рука ненароком зачіпає на столику витончену статуетку, яка, щось мені підказує, коштує набагато дорожче, ніж останній айфон Назара Кулаченка…

На гуркіт розбитої від легкого поруху невагомої скульптури миттю прилетіла Карина, яка разом зі мною витріщила очі на дрібні уламки, що залишилися після колись красивого витвору мистецтва…

– Вибачте, я… – піднімаю погляд з бездонною провиною на Нілу Єлисеївну та чекаю криків, погроз та навіть звільнення. А що? Напевне ж, що річ була дуже коштовною… А я навіть вибачитися нормально не можу. Так гірко та образно, що якась маленька помилка – і все починай спочатку…

Однак мама Іллі дивує мене своїм спокоєм. Замість кричати – вона втомлено зітхає та накриває долонею очі.

– Обоє рябоє… – прошепотіла вона ледь чутно.

– Що? – не можу не перепитати, що жінка має на увазі.

– Та нічого, – прибирає Ніла Єлисеївна долоню з очей та усміхається мені з неприхованою хутринкою в погляді. – Згадала одного добре нам відомого незграбу. Полюбляє мої вази бити.

Застигаю на місці, нічого не зрозумівши, однак Карина киває мені головою в бік дверей – і я, бачачи, що Ніла Єлисеївна ніяк пояснювати свої загадкові фрази не збирається, – виходжу услід за покоївкою.

– Ой Яно, яка ж ти криворучка! – хіхікає Карина. – Це ж треба було розбити подарунок прихильника нашої пані! 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше