47.2. 

– Ну, а ти чому їжаком насупився, а, Юр? – запитую я ввечері у Юрка, який останніми днями ще більше похмурий, ніж зазвичай. – Що сталося?

Зв’язок, який так неочікувано та стрімко утворився між нами ще в перші мої дні в цьому домі, дає мені змогу не панькатися з ним, а запитати прямо без зайвого виляння хвостом.

– Вони мене вже дістали! – випалив підліток з таким розпачем і водночас полегкістю, ніби до цього мовчав цілий тиждень. – Ба пожалілася батькові – і він не розібрався, а відразу заблокував мої карти! Я взагалі якийсь голос маю в цій сім’ї?! Мене вислухати не треба?!

Хоча як ми з Іллею, попри відмінність наших підходів, не намагалися випитати у цього буркуна, де ж він ночував тієї ночі, – зараз його гітара летить з колін та падає на підлогу через лють, що оволоділа розумом складної дитини, яку не хочуть зрозуміти… Ох, цей важкий перехідний вік…

– Інколи мені здається… – довіра до мене дає Юрі змогу бути щирим, якщо не в таємничих втечах з дому, то точно у розкритті своєї душі та почуттів, – що от були б ми слухняними дітками – наші рідні навіть не помічали б нас. Діти для них – це лише зайва задача, яку так не хочеться виконувати, що ліпше вже списати на когось… 

– Ти помиляєшся, – накриваю долонею його стиснуту в кулаці руку та щиро бажаю, щоб він так не думав. – Люди, на жаль, егоїсти, любий… Той біль, що є в душі кожної людини – порівнювати його марно, бо ж, що б не випало на нашу долю – боліти воно завжди буде сильніше, ніж біль іншої людини, – буває таким сильним, що ми ранимо навіть найближчих та найдорожчих. Діти – батьків, батьки – дітей… Закохані, друзі, сторонні – мало хто всерйоз задумується та дійсно розуміє, як боляче нашим близьким, у той час, коли ми жаліємо себе та плекаємо свій біль, як найцінніший скарб… 

– Я думаю, – втрутився Юра в мій монолог після короткої паузи, – що в світі панують крайнощі. Дивлячися на своїх… друзів, я бачу, що батьки деяких, як і наші, взагалі на нас начхали. А в деяких – навпаки контролюють кожний крок, що взагалі не краще.

Усміхаюся, цілком з Юрою погоджуючися. На нього тут легенько накричали та батькові пожалілися – і в нього вже мало не депресія… А якби така опіка та суворі правила були весь час?..

– Мені дуже шкода, що поряд так мало прикладів, які б надихали та навчили нас, як треба… Більшість з того, що ми бачимо, швидше вчить нас тому, як жити та поводитися не варто…

– Це так, – зітхає Юра та кидає погляд на свою скинуту ним гітару.

– А все ж знаєш, що круто? 

Юра усміхається тією ще дитячою чистою усмішкою з такою внутрішньою переконаністю, що зараз він почує щось, дійсно, важливе…

– Круто, що все в наших руках, – радію, що кулак підлітка піддається моєму потиску і я стикаю його долоню. – Наша історія накладає на нас незгладимий відбиток, що часто відчувається, дійсно, нестерпно… Однак давай спробуємо зробити наш біль нашою суперсилою? Не так просто залякати того, кого спіткали проблеми та труднощі. “Жорстоке загартування” – скажуть одні. А я думаю, знаєш, що це просто життя і воно ось таке: не обіцяє нам ні щастя, ні радості. Хочеш – візьми сам. Створи для себе причину радіти чомусь в своєму житті. Зміни свій фокус з поганого і того, що ти виправити не можеш, – на те, що тобі під силу. 

– Це важко… – з сумом протягнув Юра. – Дуже важко…

– Це так, – погодужюся я. – А ти однаково спробуй. І ось побачиш, який ти насправді сильний та могутній в своєму житті. Як, дійсно, багато речей залежать від твого до них ставлення… Щось просто треба відпустити, дещо – ще можливо змінити; а десь – і щось нове треба створити – і ти сам побачиш, як віддячує життя тим, хто хоче його жити.

Помовчавши, Юра усміхнувся та розчулив мене словами:

– Я розумію, Яні, чому Ілля в тебе закохався. Уже давно розумію…

От як у нас так виходить з племінниками Іллі зводити всі розмови до нього?

– Ти – найадекватніше та найкраще, що сталося з нашою сім’єю. А може, єдине адекватне…

– Мені дуже шкода, що у вас все так складно, Юр… – говорю зі щирим співчуттям до дітей, які мені вже давно, як рідні.

– Хотів би я сказати тобі: забий, Яно… Однак, оскільки ти сама скоро станеш частиною нашої веселої сімейки – мужності тобі, Яно. Цей цирк сумних клоунів назавжди з тобою.

Посміявшися та обійнявши Юру на прощання, я вже зібралася йти, проте цей складний хлопчик мав ще дещо на думці.

– Яні… – зітхнувши, Юра зібрався з думками та серйозно мовив: – Не хвилюйся щодо Ба. Вона в нас любить навести метушню, це типу норм в нашій сім’ї… Просто знай: якби ти їй не сподобалася – тебе вже давно б тут не було. Я думаю, вона просто тестить твою витримку. Ілля, знаєш… – закотив очі підліток та глузливо скривив губи, – щось на кшталт завидного нареченого і Ба хоче переконатися, що її улюблена принцеса потрапляє в надійні руки.

– Ох Юрчику! – сміюся я. – Ваші стосунки з Іллею – це моє улюблене… Витвір мистецтва – не менше.

– Ага, трагікомедія, – відмахується він. Однак і я, і сам Юра, і, звісно ж, Ілля – знаємо: ці двоє одне одного люблять, хоча й сваряться майже щодня.

Мене неймовірно підбадьорила розмова з найстаршим вихованцем, якого після неї (та й ще раніше) хочеться назвати просто другом. Що ті чотири роки між нами? Юра – ну, точно, що мій молодший брат, якого в мене ніколи не було.