47.1. 

А вже наступного ранку до мене завітала тітонька Фаїна…

– Доброго ранку, Яно, – чую серйозний голос моєї родички та пропускаю її в кімнату.

Сама сідаю на своє ліжко, з якого я ще й не вставала б, але тітонька вирішила зайти до мене не тілько до початку мого робочого дня, але й свого. Що ж, вирішила нам обом створити схожий настрій на робочий день?

Сидимо мовчки, а мені аж під нігтями коле від нетерплячки. Дивлюся в сумні занепокоєні очі татової сестри та ледве стримуюся, щоб не пошевелити її та підштовхнути до розмови.

– Я тільки один раз запитаю… бо ж не можу не запитати, – почала вона з загадок та кружляння навколо мене. Після мого кивку тітка говорить: – Скажи мені, Яно, настільки у вас з Іллею все серйозно?

– Ілля впевнений, що ми скоро одружимося.

Мої слова лунають рівно та спокійно, а тітка однаково закочує очі та пирхає. Ще й дивиться на мене, мов на семирічну дитину.

– Не треба мені його жартиків, Яно! Я запитала тебе серйозно.

– А я серйозно тобі відповіла, тітко Фаїно. У мене немає для тебе іншої відповіді, окрім впевненості Іллі та моєї згоди.

– Яно… – у старшій сестрі мого тата вмикається хвиля суворого наставника – і вона починає обробляти мої мізки. – Ілля – молодий, гарячий, вітряний та розбещений хлопець. Зрозумій, моя мила дівчинко, що він через свій юний вік ще не здатен відповідати за свої слова та вчинки…

– Що за дурниці! – не стримуюся я та голосніше, ніж хотілося б заперечую: – У якому ж віці, по-твоєму, Ілля буде здатен відповідати? Невже ти думаєш, що це приходить з певно точною датою в календарі? Чи, може, зірки мають розташуватися у певний точний лад, а?

– Яно…

– Що “Яно”, тітонько, що? Усе, що він та я маємо, – це сьогодні та зараз. Якби ж Ілля був гульвісою та не міг собі ладу дати – одна справа! Я була б цілковитою дурепою, якби сиділа та чекала, поки він нагуляється та розуму набереться! Однак ти ж бачиш, що він… не такий. Ілля…

– Яно! – емоційно та гаряче перебиває мене тітка. – Та я ж лише хвилююся за тебе, дитино!

– Тітонько, – твердо заперечую їй. – Я більше нікому не дозволю зіпсувати моє враження про Іллю! Нехай раніше я його не знала і вірила вам усім, але тепер! Тепер, коли я на власні очі бачу, який він зі мною; коли я бачу, як Ілля своїй матері представив мене своєю майбутньою дружиною; коли я щодня відчуваю його турботу та захист; коли він зі мною будує плани та плекає надії про наше майбутнє та навіть мріє про наших доньок! – тепер я нікому не дозволю водити мене за носа і розповідати мені, який Ілля. Я сама краще за вас всіх тепер знаю, який він. Тому не треба мене, мов малу дитину, повчати і переконувати, як мені жити та з ким дружити!

Тітка Фаїна важко зітхнула і нарешті поговорила зі мною щиро, більше не бажаючи ховатися за недоречними та дурними фразами.

– Я дуже хвилююся, щоб Ніла Єлисеївна не образила тебе, рідна моя… Наша господиня – жінка хороша, але як і всі, не без своїх тарганів… Не хочу я, щоб тобі було боляче, Яночко…

– Я її не боюся, – брешу тітці, щоб заспокоїти і її, і саму себе, в якої коліна тремтять від одного грізного погляду старшої Гуляєвої. – Вірю, що ми знайдемо спільну мову…

– Що ж… – вкотре зітхає тітонька. – Надія лише на Іллю…

Не можу з нею не погодитися. Позиція Іллі дуже допомагає нам з його мамою триматися хоча б прохолодно… Про більше я навіть зараз і не мрію.

***

Однак, окрім Іллі, все і всі інші ніби змовилися проти мене…

Пилипко не міг вгамуватися і вигадував нові витівки, які допікали охорону та дядька Панаса до печінок… 

Поля знову розмалювала стіни в будинку, ще й біля кімнати бабусі… Даник носився по будинку, моя дзиґа, та ховався так вміло, що ми декілька годин шукали його усім натовпом… 

А наш складний підліток Юра переживав, либонь, черговий гармональний спалах, і пересварився з усією родиною та помічниками в домі. 

Ніла Єлисеївна так сердито дивилася на мене, коли я зустрічалася їй на горизонті, ніби я винна у всіх бідах цієї сім’ї. 

Не я це почала. Не я поранила серця цих дітей та залишила в них гострі уламки. Не я навчила їх, що єдиний спосіб привернути увагу їх завжди зайнятих своїми справами дорослих, – це поводитися, мов дикуни з джунглів, які хочуть перевернути цей будинок догори дриґом та зіпсувати усім, хто трапиться на їх шляху, життя.