Глава 47. 

Яна.

Пройшов тиждень після того божевільного ранку, коли Ніла Єлисеївна застала нас з Іллею в його спальні.

Весь цей час мій коханий заспокоював мене та запевняв, що все буде добре. Мене до сліз розчулює його турбота та віра в це, а ще не тільки слова, а й щирі спроби згладити ці гострі кути між його мамою та мною. Ілля навіть хотів працювати з дому лише б контролювати ситуацію та весь час бути поряд, однак я на це не погодилася, бо, по-перше, не хочу, мов боягузка, трястися за його спиною – навряд чи його мама оцінить; а, по-друге, ситуація, дійсно, не настільки критична…

З приїздом господині, матері та бабусі в одному обличчі настрій всіх в домі різко змінився і, на жаль, не на краще. Особисто я пояснюю це тим, що пані Гуляєва досить впливова фігура в їх житті, а також її власний поганий настрій чудово відчували всі оточуючі і це не могло на них не впливати…

Моя тітонька Фаїна ходила за господинею по п’ятам і вони часто та довго засиджувалися на кухні за розмомою.

Одного вечора я зайшла туди взяти яблуко та попити води і раптом почула розмову, яка була точно не для моїх – зовсім байдужих до чужих секретів – вух.

– Він просто поставив мені умову: або ми переходимо на новий рівень, або… після завершення нашої відпустки в Провансі ми завершуємо стосунки.

– Ох, і чому ж його терпець урвався так швидко? – бідкалася тітка Фаїна слухаючи Нілу Єлисеївну. – Хоч би до повернення додому дочекався…

– Та Арсеній… – затнулася пані Гуляєва. – Арсеній мені пропозицію ще ж зробив…

– Ой матінко! Треба було з цього починати! Звісно, тепер я розумію…

– Розумієш моє приголомшення? – емоційно вигукнула господиня дому. – Я ні миті не вагаючися зібрала свої речі і першим рейсом повернулася додому.

– Розумію, Арсенія, Ніло, – твердо відповіла моя тітонька. – Ти ж знаєш, я з Льонею прожила десять років… – згадуючи свого першого та єдиного чоловіка голос впевненої в собі та завше суворої жінки затремтів. – Йому все було “не до того”. Діти – потім, розпишемося – потім! “Люди ж й так живуть, дався тобі той шлюб?!” А я… я кохала його і погоджувалася на ось таке життя сподіваючися до останнього нашого дня разом, що колись це зміниться… Розставалася з ним я так і не знаючи, а з ким я прожила десять років? З коханцем? З сусідом по дому? Погодилася дурепа молода на його умови… Так боялася втрати, думала: “Ну, ось же він, ось! Мій останній шанс…”

– Я знаю і пам’ятаю через що ти тоді пройшла, люба… – промовила Ніла Єлисеївна змінюючи свій тон з сердитого через свого Арсенія на лагідний та сповнений співчуття. – Завжди я тобі говорила: з Леоніда твого – козарлюга кепський! Але ж мій Арсен!.. Арсік же знав з самого початку, що ніякий шлюб мені не потрібний! Я… – тяжко зітхаючи, жінка тихо промовила: – Я кохаю Максима. Усе своє життя я буду його кохати і ніхто ніколи не зможе з ним порівнятися… Арсеній знав про це і що ж він зараз від мене хоче? Погодився на мої умови – терпи, любчику, або забирайся геть!

– Я тобі скажу так, як я це розумію з вежі власного досвіду, – не витримуючи паузи, а щойно Ніла Єлисеївна замовкла, сказала моя тітка. – На такі… принизливі умови: як-завгодно, в якості незрозуміло кого, але бути разом з людиною – погоджуються або люди, в яких і натяку на самоповагу немає, або молоді-зелені, або… ті, хто кохають до нестями. Або ж, як у моєму випадку, ті, що тільки думають, що кохають… А твій Арсеній, Ніло, закоханий в тебе вже довгі-довгі роки…

– Не говори мені про це й слова, Фаїно! – гаряче та обурено випалила мама Іллі. – Я більше ніколи не буду в шлюбі! Більше ніколи не підпущу нікого близько! Як ти не розумієш? Хіба можна після Максима назвати іншого своїм чоловіком?.. Такий, як він, буває раз на тисячу років! Такого, як він, я більше ніколи не зустріну… 

У той час, як голос Ніли Єлисеївної вже бринів розпачем та плачем, моя тітонька звучала все твердіше та суворіше:

– Ніло, невже ти думаєш, що шлюбом з Арсенієм зможеш зрадити пам'ять про чоловіка, а ось цими… стосунками без обов’язків і вільним коханням – ні? Як на мене, для Максима останнє було б набагато неприємніше. Ти гідна найкращих стосунків та королівського ставлення. Статус коханки ніколи не дасть тобі цього на всі можливі відсотки.

– Фаїно, припини! – сердитим, але втомленим голосом протестувала вперта жінка. – Я й чути нічого не хочу про це! Я кохаю тільки Максима і все!

– Це не зрада, Нілочко, не це зрада… – зітхаючи, моя тітонька теж виражала втому складною розмовою. – Максиму ні краплі не легко від того, що ти ти так краєш своє серце… Невже ти на його місці не хотіла б для себе найкращого? Він – я не маю ні найменшого сумніву – бажав би тобі щастя і нового шансу. Впусти вже в своє серце іншого, Ніло, впусти…

Я не знаю, як довго я б стояла ще там та слухала цю відверту та не призначену для мене розмову, однак задерев'янілі ноги не слухалися мене і все й далі стояли та давали можливість вухам поглинати цю розмову так довго, як це можливо… Що я й робила б, якби в носі різко не засвербіло б і моє гучне чхання не видало б жінкам мою присутність за дверми. 

– Добрий вечір… – лепечу я, коли мама Іллі та моя тітонька водночас повертаються до мене, якій тікати не було ніякого сенсу. – А я за яблуком та водою…

Суворий погляд двох пар карих очей оживив у моїх ніг здатність ходити – і я покрокувала до ряду стільниць, де взяла собі яблуко та пляшку води, після чого поспішила покинути це місце, щосили намагаючися не думати про все, що я почула…