46.2.

Щойно мама пішла – я не гаяв даремно ні хвилини. Переодягнувся та спустився на перший поверх, де ще на сходах почув, як пані Гуляєва розпинала наступну по старшинству жертву.

– Ілля все знав! – верещить довготелесий Юрко, якому ліпше б від батька мізки дісталися, а не зріст баскетболіста, який йому однаково ні до чого. – Він мені дозволив!

І бровою не веду чуючи скарги старшого племінника: для нього це звична справа. А мама, мабуть, дуже скучила виносити усім нам мізки, бо ж накинулася на онука, як поліцейський на злочинця у карному розшуці.

– Неймовірно! – плескає вона в долоні. – Слів немає від того гармидеру, який ви тут розвели! Я думала, що на вас можна покластися та залишити самих, а ви! Ілля нянею зайнятий, а няня – незрозуміло чим!

Підійшовши ближче, одним суворим поглядом запитую у дурного бунтівника-рокера, що тут відбувається. Однак цей зателепа малий, як називав його мій тато жартома, коли він напакостить, – і в бік мій не дивиться. Ліпше за це йому здалося втупитися карим насупленим поглядом в картину на стіні.

– Може, ти і закохався, Ілля! – безпомилково відчуваючи мою присутність, мама рвучко повертається на підборах у мій бік, – однак це не означає, що вона може начхати на свої обов’язки і запускати дітей!

Дивлюся на Юру сердитим поглядом, а він, сам збагнувши, до чого його витівки довели, червоніє та розпачливо зітхає.

– Ох Фаїно, ох! – дістанеться, бачу, й нашій норовливій кухарці. – Знайшла кого порадити на таку відповідальну посаду! Баранів пасти – це важко, а за дітьми наглядати – й поготів!

– Та до чого тут барани?! – кричимо з Юрком в один голос.

Готовий зараз і відгемселити його, якшо не виправить свою помилку та не відкличе від моєї Яни цей незаслужений гнів у її бік.

– Я сам винен, Ба! – прорізався у підлітка голос каяття. – Яні навіть не знала… Я не сказав, що вдома не ночуватиму…

– Браво! Просто браво, Юра! – лютує мама щодуху. – Більше ніяких гулянок! Закінчилося твоє свавілля! Сидітимеш вдома під домашнім арештом аж пока не повернеться батько!

– Та, Ба, мені сказатися тут чи що?! – оторопів Юра від таких суворих заходів. – Я не буду сидіти в чотирьох стінах! І взагалі! я додому поїду, якщо будеш мені вказувати!

– Поговори ще мені! 

Сердито пирхнувши, Юра понісся сходами на дургий поверх, а його кроки віддавалися такими тяжкими стуками, ніби до підошв кросівок підлітка прибиті камені.

– А ти куди?! – дістається мені щойно я лише один крок роблю в бік коридору до Яни. – Все було, Ілля! Однак стільки б разів Юра не приїжджав – ще ніколи він не ночував казна-де! 

– Він дорослішає, мам, – на контрастах з її гучним та сердитим голосом я звучу спокійно та врівноважено.

– Дорослішає?! А якби з ним щось сталося, а?! Що б ми робити, Ілля?! – зітхаючи так розпачливо, що тільки цілковитий дурень не побачить в цій істериці щирого хвилювання, мама додала: – Я б себе нізащо не пробачила б… 

– Мам… – я вже майже підійшов до неї, щоб обійняти та заспокоїти. Однак пані Гуляєва розійшлася не на жарт.

– Це все вона! – мов у гучномовець проверещала сердита жінка. – Ця вишкварка малолітня! Хто зі здоровим ґлуздом довірить їй дітей, Ілля?! Та вона ж сама, либонь, ще школярка! Стільки їй років, а?

– Вісімнадцять, – відрізаю я і перш ніж мама продовжить галасувати наполегливо від неї вимагаю: – Говори з Яною та про Яну спокійно, мамо. Ти зовсім її не знаєш. Ти не бачила, стільки всього ми з нашими складними, якщо ти забула, дітьми пережили з нею за понад місяць. 

– Мене це не цікавить! Щоб ви не робили цей місяць – цієї ночі Юри не було вдома!

– Увечері ми вечеряли з дітьми, а потім пів ночі сиділи з Данею. А чому Юра вийшов з території непоміченим ліпше запитай у своїх чудесних охоронців (фанатів твоєї Катрусі), яких тільки один Бог знає, для чого ти тут тримаєш.

Розтуливиш рота для нової гнівної репліки, мама чомусь передумала її говорити. Натомість вона навіть очі заплющила і втомлено зітхнула.

– Я з ними ще поговорю! – буркнула вона.

Залишию її в холі на самоті, а сам йду до Яни, яка весь цей час чекає мене та, мабуть, місця собі не знаходить після такого знайомства з майбутньою свекрухою…

Знаходжу свою красу біля її кімнати.

– Яно…

Заламуючи руки, вона ходить вперед-назад кидаючи на мене стривожені погляди червоних від сліз очей.

– Дівчинко моя, поглянь на мене, – перекриваю їй дорогу, коли ця маленька пташка надумала проскочити повз.

– Ілля, я не хочу розмовляти, – тонким голосом, в якому бринить стільки переживань, що я б вже розсипався на крихти, але дивом тримаюся. Заради неї.

– Усе буде добре, Яно… – хочу її обійняти, а вона штовхає мої руки не дозволяючи мені це зробити.

– Яке ж добре, Ілля, яке добре? 

Ще вчора ми заспокоїли істерику Дані, а сьогодні я один-на-один з цілком зрозумілими хвилюваннями Яни.

– Твоя мама мене й так не прийняла б, а тепер!.. – вона осіклася та розпачливо зітхнула. – Як мені соромно, що ми побачилися вперше ось так… Вона була така зла, Ілля! І заслужено зла… – шморгає носом моє щастя, яке не хоче підпусти мене зараз до себе та дати мені змогу забрати її сум. Я ж можу. Мені ж це по силам. Яна ж тим часом торохтить: – Будь-хто на її місці прийняв би мене за якусь легковажну дівицю, яке ще й, либонь, сама до тебе прийшла! Ти тільки подумай, як це виглядає з боку! Ти – син господині, а я тут просто працюю! Твоя мама… – нервово ковтаючи слину, Яна закусила губу, – вона точно подумала, що я, як Карина, мрію тебе обкрутити навколо пальця і… Ілля!