46.1. 

– Як людина, що увірвалася до мене з самого ранку, ти дуже багато хочеш, мамо.

Грати з вогнем – мені взагалі, як сенс життя, та ще й це втручання мами у наш з Яною перший ранок разом і подальший зіпсований настрій моєї дівчинки – не залишає мені й шансу на спокій.

– Ти чому Катю вигнав з дому?! – від гніву мама мало руки в боки не ставить. Не вистачає ще кочерги – і буде дуже жива картина розгніваної дружини. Тільки ж я – не чоловік, а син.

– Вигнав, кажеш? – хмикаю й відразу розумію, в чому справа. Катеринка пожалілася, отже, моїй мамі. Ображене дурне дівчисько… Та ще й таке ж шкідливе, як і її коханий хлопець-бовдур. Є люди, здатні лише на те, щоб псувати життя іншим. На більше їм шкода витрачати силу.

– Вона подруга наших друзів! Дівчина, яку ти з дитинства знаєш! – печеться мама за долю Каті так палко, ніби вона цього варта. – Як тобі не соромно, Ілля? Так важко було побути гостинним хоча б тиждень?

– А ти одна в цьому домі живеш, мам? Чому ти мене не запитала? Чому зі мною спершу не поговорила?

– От буде в тебе свій дім, Ілля, буду в тебе запитувати! А тут…

Пекучий біль пронизав грудну клітку.

Я вже давно сиджу на ліжку, а зараз підвівся на ноги та дивлюся на маму згори вниз.

– Свій дім? А де я зараз? У приймах? У гостях? – дивлюся в карі очі мами, яка вже сто разів пошкодувала за цю чисто гуляєвську рису: невміння тримати гострого язика за зубами. – Це будинок мого батька. Де ще мій дім, якщо не тут?

– Я не так хотіла сказати, Ілля! – кусає губу мама досі сердячися, але вже й на саму себе. – Не чіпляйся до слів! Ти чудово зрозумів, що я мала на увазі!

– Ти не хвилюйся: я не затримаюся надовго, – рішуче та впевнено говорю я і підходжу до вікна, де дивлячися на мальовничий пейзаж саду усміхаюся: – Уже цієї осені я зів’ю власне гніздо.

Мама ж затихає від приголомшення, а потім сипе в мене питаннями:

– Ти ж не серйозно, Ілля? З цією дівчинко? Та невжи ти збожеволів?

Жінки… Як же часом складно…

– Мам, ти ж сама перед від’їздом говорила, що мені вже час дорослішати та власну сім’ю створювати, – хоча я й кепкую з неї, але щодо своєї сім’ї з Яною не маю жодного сумніву. З ким ще, якщо не з нею?

– Ілля… – з розпачем на межі плачу шепоче мама. – Та вона ж… племінниця кухарки! Невже це твій рівень, синку?

Слова мами отруюють щось глибоко всередині мене. Долаючи підступаючу до горла нудоту, я щосили вкладаю в свій тон стільки льоду, щоб він зупинив цю отруту. Хоча така репліка й заслуговує на жорстку відповідь – на перший раз я пробачаю.

– Я зрозумів, чому тобі так подобається Катя, мамо.

Дивиться на мене з дратівливим виразом обличчя і мало не пирхає – так же їй хочеться сказати: “Ну, звісно, звісно! Катя ж найкраща!”

– Ти забула, ким ми були, мам?

Погляд мами відразу ж втрачає зухвальство. Я не так часто згадую. До сьогодні й не пам’ятаю, чи доводилося мені колись нагадувати моїй мамі наше звичайне, зовсім не княже походження…

– Якби не тато – ми так і жили б в тому районі, де у всіх все погано, незважаючи на погоду за вікном. Нехай Катя підлітком стала жити серед розкоші та стрімко влилася в нове життя, а ти! Мам, ти ж більшу частину свого життя прожила серед простих, звичайних людей! 

– Годі, Ілля, – відмахнулася мама від моїх слів, як від набридливих комах, що лізуть в очі. – Я не соромлюся ні свого, ні її походження. Однак… ти вже десять років живеш в тому світі, до якого цій дівчинці, як до Місяця. Ти зовісм не думаєш про те: як їй буде тут в таких незвичних та нових умовах?

– Чудово їй тут буде, – впевнений, що сам особисто все для цього зроблю, відповідаю я. – Не про те ти хвилюєшся, мамо. Краще б думала, як налагодити стосунки з невісткою.

– Ох, Ілля, ох! - шумно зітхнула мама та всілася на крісло біля вікна. – Не говори мені таких слів! “Невістка”! Ти місяць знаєш цю дівчину, а вже такі слова гучні не соромишся мені в очі казати!

– А чого соромитися, якщо це щиро? – усміхаюся я сам себе дивуючи спокоєм. Думки про Яну роблять мене сильнішим. Не хочеться сваритися чи битися в істериці: залишимо це моїй матері. А я буду сильним. Я гідно витримаю нашу з нею розмову, ще й за Яну гарне слово замовлю.

– Припини, припини! – ледь не стогна мама. – Катя така… Освічена, розумна, вихована та чудова дівчинка!

– Ти про її хлопця не забула раптом? – хмикаю я.

– Ой Ілля, ну, який хлопець з того дурня? Це тільки Фаїна Іванівна якимось дивом ним прониклася! Ти ж знаєш: я його не переношу.

– Бо він хлопець Каті – от і весь секрет, чому цей лицемір тебе не причарував.

– Ілля! Не збивай мене. Катя – прекрасний для тебе варіант.

– Варіант, мам, Катя – хібащо варіант… А Яна дял мене – вибір. Ти ж розумна жінка, різницю розумієш?

– Гарненька вона в тебе – не сперечаюся, – ігноруючи мої слова, мама гне свою лінію. – Та куди ж їй до Каті? Вона – мов принцесса! Ці карі оченята, розкішне каштанове волосся! А який смак в неї! Ні краплі вульгарності. Одяг завжди доречний місцю та події, вишуканий та ніби для неї пошитий.