Глава 46.  

Ілля.

Ранок, про який я мріяв вже понад місяць, сьогодні нарешті став можливим.

На світанку я переніс тендітне тіло моєї коханої дівчинки в свою кімнату. Погляду відірвати не міг від її ніжної усмішки й такого довірливого спокійного виразу обличчя. 

Лише побоювання, що вона прокинеться та втече від мене, – зупиняли мене в бажанні поцілувати її червоні вуста.

Обережно, як свій найцінніший скарб, я поклав Яну на ліжко та прошепотів у вухо слова, які самі рвалися з глибин моєї душі:

– Я кохаю тебе, дівчинко моя…

Я не знав, що здатен на такі сильні почуття. Не думав, що хтось колись стане причиною того, що в мені знайдеться бездонний резервуар палких почуттів, ніжності та бажання турбуватися… Що найдивовижніше – все це в одному флаконі і все це до останньої краплі хочеться віддати Яні. Наповнювати її до країв, до потопу, до цілковитої переконаності в її щасті.

Хочу поцілувати шию своєї коханої, обійняти й ось так притискаючися одне до одного солодко заснути, аж раптом… Яна крізь сон тихо шепоче довгоочікувані слова:

– А я кохаю тебе…

Всередині мене немов вибухають феєрверки та розлітаються яскраві конфеті. Як би не страх, що розбуджу свою дівчинку – загорланив би на весь будинок від щастя, якого до цієї миті, здається, і не знав взагалі…

Обіймаю Яну руками втискаючи її тіло в свій торс, а сам носом зариваюся у волосся, чуманіючи від найсмачнішого в цілому світі аромату…

Сказав би мені хтось раніше, що можна ось так просто лежати в обіймах з дівчиною і діставати таку сильну дозу ендорфінів – підняв би на сміх! Нізащо не повірив би! 

Ти зробила мене божевільним і найщасливішим, Яно… 

***

Спалося мені дуже міцно та солодко. Декілька разів я прокидався, бачив обличчя Яни на моїх грудях, не вірив в своє щастя і знову засинав… Під ранок мене так здолав сон, що я навіть не почув, як гучно розчинилися двері і кімната наповнилася дзвінким звуком квапливих кроків жінки на підборах.

Прокидаюся повністю я лише, коли чую мамин – а нахабність вриватися в мою кімнату вранці має тільки одна жінка в цілому світі – голос, який лякає Яну, що відразу смикається і, напевне, вже підстрибнула б до стелі, якби мої руки не притиснули її міцніше до себе та не дозволили б відсунутися ні на міліметр.

– Ілля! Ти остаточно втратив сором?!

– Не кричи, – я б залюбки зараз відповів мамі в її ж тоні, однак відчуваю тремтіння Яни і стримуюся щосили, щоб звучати якомога спокійніше, ніж моя мама.

– Не кричати говориш?!

Ох, пані Гуляєвій міг давати раду тільки мій батько. В інших масштаб особистості не дотягує, щоб витримати цю фурію. Мене ж та Стаса мама досі вважає маленькими дітьми… Хоча Юрко, можливо, вже скоро порадує її правнуками. Хто його знає?

– Радий тебе бачити, мамо, але вийди з моєї кімнати. Як можеш бачити – я тут не сам і ти нам заважаєш.

– Заважаю?! – лютує жінка-грім. – Варто було мені тільки поїхати з дому – ти вже навів дівиць! – та ще ж так обурюється, ніби, окрім Яни, тут щонайменше п’ятеро янголів “Victoria's Secret”. – Я ж тобі говорила: не смій перетворювати наш будинок на публічний дім, Ілля!

Яна, яка на час маминого вибуху затихла та навіть не рухалася, зараз знову починає нову спробу вирватися з моїх рук, однак безуспішно.

– Мамо… – стримуватися стає все важче. – На дверях моєї кімнати написано: місце для істерики?

– Ілля, будь серйозним!

– Будь серйозною ти. Перш ніж горланити та нападати: треба хоча б розібратися.

– Ти…

– І мені вже не чотирнадцять років, ти не забула? Вриватися в кімнату дорослого сина – це, як сказав би Юра, ту мач*.

too much* (з англ.) – занадто.

– Ілля, пусти… Я краще піду… – шепоче Яна закриваючи обличчя долонями.

– Невже тебе твій Арсік з Провансу вирядив? – сержуся на маму за… та за все! В дану мить за все! І за приїзд без попередження! І за це безглузде втручання! І за те, що моя Яна тепер засмутиться! 

– Як ти смієш при сторонніх обговорювати моє особисте життя?! – гнівно випалює мама і я розумію, що своїм припущенням влучив у ціль.

– Яна не стороння, мамо.

– Ілля, будь ласка… – пищить моє кошеня, а в мене серце на шмаття рветься від її здавленого голосу. Відпустити її зараз – було б, мабуть, найгуманнішим вчинком. Однак… я хочу, щоб Яна на власні вуха почула те, що я скажу мамі. Почула і хоча б вже за це не хвилювалася, коли піде звідси чекати мене, бо я нікуди не піду, доки не донесу мамі свою позицію. 

– Розумію, момент не найкращий, але це вже, ма, твоя провина: треба було попереджати про приїзд. А якщо вже так вийшло – то й нехай. Знайомтеся. Мам, це Яна – моя дівчина та майбутня дружина, – у цілковитій тиші я чую як мама кліпає віями, а Яна втягує в себе повітря. – Яно, а це моя мама. Можливо, пізніше вона погодиться, щоб хоч одна її невістка називала її мамою, а поки що… Ніла Єлисеївна.