45.4. 

Ілля трішки нахиляється до мене, проте відстань однаково залишається надто далекою, щоб доторкнутися до його обличчя чи хоча б взяти за руку…

– Років до десяти я панічно боявся собак, – зізнається мені Ілля з легкою усмішкою людини, яка так само, як і я, змогла перерости та подолати свій страх. – Уявляєш: такий зірвиголова та бешкетник вештався вулицями з палицею, бо ж не дай Боже на мене десь вистрибне собацюра – я таких дрижаків дам, що рятуйте мене! Це був жах або, як сказав би Юра, ще той треш…

– Щось сталося, так? – обережно поцікавилася я, бо ж ніяк не вірю, що Ілля боявся чого-завгодно просто так…

– Так, – відповів Ілля і трішки помовчав, перш ніж розповісти мені: – Коли мені було чотири роки – на Стаса напали сусідські звірюги – назвати їх собаками важко. Велетенські майже міфічні істоти з дикими очима та слиною, що летіла у всі боки з їх розтулених пащек.

Слухаючи яскравий опис Іллі, я чудово уявляю, як таке видовище могло налякати маленьку чотирирічну дитину… 

– Я був шаленим, – тихо засміявся Ілля поглядаючи на Даню, мабуть, хвилюючися, щоб він не прокинувся чи ще краще: не підслуховував його “страшилку”. – Схопив камінь і вже підняв руку, щоб кинути по одному з псів, як той, в кого я цілився, різко подався до мене та гаркнув з такою люттю, що мене дивом не заціпило. Знаю дітей, які заїкалися через собак… Пронесло, слава Богу, але страх надовго залишився… 

Затамувавшя подих, я слухаю розповідь, яку Ілля на мить припиняє, а потім веде мову далі:

– Якби не сусід – то і мені, і Стасу, який закрив мене собою, напевне добряче дісталося б від розлючених звірюг… Тато потім поговорив з власником собак – більше ніколи ми не бачили їх без намордників і без нагляду… Стас, на відміну від мене, не зациклився… Він, мабуть, завжди був таким сталевим… Робот. 

– А ти… як ти впорався з цим? Як подолав страх? Ох, матінко… Ти ж зовсім маленьким був, Ілля… На рік старшим за Даню!

Щасливо усміхнувшися, Ілля з радістю поділився і цим:

– На мій десятий день народження тато подарував мені цуценя вівчарки й сказав: “Годі тобі боятися, Ілля. Ти – чоловік. Долай свої страхи навіть якщо тобі до смерті страшно.”

Навіть при освітленні лише нічниками я бачу сум в очах Іллі, який, мабуть, поринув у спогади про свого дорогого тата, якого він втратив так рано…

– Я ж вперте… – знову тихий сміх і вже усміхаючися Ілля розповідає: – Спочатку не зважав на Акселя (так його тато назвав) ніякої уваги. Однак цей липучка не давав мені ніякого шансу. Ще й тато то вигуляти його просить, то посидіти з ним, то до ветеринара відведи – так і зламав мій спротив… Полюбив я того собацюру, а з часом і до інших собак втратив почуття страху. Принаймні такого панічного та пробираючиого до кісток…

– Я так рада… Твій тато добре зробив…

– Так… – протягнув Ілля. – Й пів року не пройшло після смерті тата – Аксель теж помер. Така дурниця, якусь інфекцію легку підхопив і зліг…

– Мені так шкода…

Передусім Іллю. Дуже шкода Іллю, який втратив тата, а потім ще й домашнього улюбленця… Прямо чорна смуга якась…

– Хоча Аксель вважався моїм собакою, у нього був просто неймовірної сили зв’язок з татом. Дорослою вівчаркою він так відчував настрій батька і ніколи не залишав його наодинці, коли він переживав всередині себе тривогу чи важкі думки… Ніхто з нас не сумнівається, що смерть тата просто розірвала це сильне собаче серце, яке любило більше всіх мого тата…

Проникаючися переживаннями Іллі, я не знайшла ні одного слова, яке б передало все те співчуття та бажання розділити з ним його біль. Усе якесь банальне та пусте… 

Підводжуся на ноги та усміхаючися від подиву Іллі підходжу до нього та сідаю йому на коліна, обіймаю за торс та притискаююся до нього такого зараз сильного й водночас вразливого.

– Мені так прикро, що ти все це пережив, Ілля… Просто знай, що я тобою дуже пишаюся, добре? І твій тато… абсолютно точно пишався б тобою, якби бачив тебе зараз…

Ілля нічого не говорить. Лише шумно зітхає та міцно обіймає мене руками. Його тепле дихання торкається мого волосся і ми сидимо так незліченні швидкоплинні миті, в які не обов’язково треба говорити. Нам подобається і помовчати, просто прожити разом цю мить, яка, безумовно, зробить нас ще ближчими, а наш союз ще міцнішим…

Я вже думала, що так і засну на міцних грудях Іллі, аж раптом він тихо мене запитав:

– Які в тебе батьки, Яно?

Від несподіванки я розтулила рота зовсім не чекаючи такого запитання.

– Вони… дуже прості, – говорю перше, що приходить мені на думку. – Мама – добра і ніжна. Тато – суворий. Однак не тиран. Він у нас з мамою людина принципів, слова та справ. Консервативний, але без фанатизму…

Поднімаю обличчя вгору, відчуваючи бажання поглянути на Іллю, та ловлю його ніжний зацікавлений погляд, від якого тріпоче серце. Він так уважно мене слухає та з таким захватом дивиться очікуючи продовження, що я широко усміхаюся.

– Тобі так цікаво? 

– Звісно, цікаво, Яно… – торкається Ілля носом моєї щоки та цілує мене в скроню. – Це ж твої батьки… Частинки, які дали тобі життя. Хочу знати про них якомога більше. Отже… – проводячи долонею по моєму волоссю, Ілля підбадьорював мене вести мову далі: – Тато – консерватор?