45.3.

Усе почалося з купання.

– Я не буду! – верещить Даня. – Не хочу!

Спершися плечем на двері, Ілля усім своїм виглядом демонструє поганого поліцейського, який і думати не сміє про жалість чи догоджання капризам нашого маленького “злочинця” режиму сну.

Я ж прикладаю палець до губ та одним поглядом благаю Іллю мовчати. Знаю я його: зараз гаркне мені на дитину – ще гірше буде…

– Мій хороший, йди до мене…

Розтираючи маленькими долоньками очі та щоки, Даня несміливо підійшов ближче до мене, яка сіла навпочіпки та відкрила для нього свої руки.

– Яні… – жалібним голоском крає моє серденько маленький Даня.

– Я поряд, ти в безпеці, моє сонечко. Усе буде добре… – обіймаю його та гладячи волосся легенько колихаю в своїх руках. – Ти чогось злякався?

– Так… – міцніше хапаючися за мою сукню, виправдав Даня мої здогади.

– Що ж це? Розкажи мені…

– Звіра з мутика… – протяжно захникала дитина. – Він прийде сюди…

– Зайчику мій…

– Це я винен, – чую протяжний подих в моє волосся: Ілля сідає поряд зі мною. – Треба було обрати не такий яскравий мультфільм…

Його щирість в голосі зігріває мене теплом і однією рукою я торкаюся руки Іллі.

– Не завжди можна передбачити, що навіть нас дорослих вразить, а з дітьми ще складніше… Наступного разу виберемо щось… спокійніше. А ще краще, може, почитаємо якісь казки чи пограємо в щось.

Ілля усміхнувся мені і провів долонею по чорнявій маківці племінника.

– Пробач, Даня. Наступного разу я все зроблю як треба.

У теплих обіймах маленький поступово заспокоївся, тому нам з Іллею все ж вдалося вмовити його на купання.

– Ось так, мій сміливий хлопчику, – передаю Даню Іллі, який огорнув його у великий махровий рушник.

– Ха-ха-ха! – дзвінко сміється дитина, коли витираючи Ілля встигає лоскотати і веселити не тільки Даню, а й мене.

У дитячій кімнаті Дані, куди ми відразу пішли, наш богатир обрав казочку, яку я сьогодні йому почитаю, – і на яскраві 15 хвилин він перенісся у чарівний захоплюючий світ.

– Я і раніше помітив, а скажу тільки зараз, – прошепотів Ілля щойно я завершила читати та повернула книгу на полицю. – У тебе дуже красивий голос, Яно. Ніжний, мелодійний, спокійний… Ти ніби створена читати казки та співати колискові дітям.

Червонію від таких компліментів та відмахуюся:

– Як скажеш, Ілля… Дякую…

Звідки мені було знати, що його слова одного дня збудуться?

– Яні… - варто било тільки поцілувати Даню в щічку та вже зібратися йти, як наше маленьке диво знову захникало. – Боюся… Мені страшно…

Не довго думаючи, я вирішую залишится на ніч в дитячій. Тут і крісло є, на якому досить зручно можна лягти, і Дані буде спокійно.

– Але тільки поки темно, – Ілля, очікувано, не в захваті від моєї жертви сном. – Зрозумів?

– Агу, – щасливо всміхається Даня і дочекавшися, поки ми вимкнемо світло та увімкнено нічники, а потім всядемося на кріслах, – заплющив оченята.

– Ілля, тобі ж завтра на работу… – почала було я, коли зрозуміла, що і він зібрався ночувати тут.

– А тобі, Яно? У тебе хіба є вихідні?

Що правда – то правда… Один Даня займає скільки часу, стільки не займають його старші брати й сестричка разом узяті.

– Були в тебе фобії в дитинстві, Яно? – неочікувано запитує Ілля.

– Так, – радію, що зараз я можу просто усміхнутися згадуючи їх. – Не будемо про тих бридких комах та усіляких павучків та зміюк, – сміюся. – Я дуже боялася темряви. Особливо після перегляду похмурих, тривожних чи страшних фільмів… Мені потім всю ніч марилося, що з темряви на мене вистрибне якийсь звір чи чудовисько.

– Це й не дивно, – всміхнувся Ілля спираючися ліктем на підлокітник, – ти така ніжна, емоційна натура… 

– Зараз я вже це переросла, на щастя… – не без полегкості заявляю я. – А ти, Ілля? Були в тебе фобії?

____

Як думаєте, любі мої, яка фобія була у маленького Іллі?)

Дякую за ваші коментарі! Вони надихають мене писати та показують, що вам цікава моя історія)