45.2.

– Хованки! Хочу хованки! – почав вередувати Даня щойно ми випровадили Катю.

Юра ще раніше поїхав гуляти з друзями, а Пилип з Полінкою цілий день проводили в своїх кімнатах, де один читав свої розумні та цікаві енциклопедії, а інша – малювала а альбомі випробовуючи подарований нами з Іллею набір для малювання.

– Хованки! – знову і знову повторює Даня.

– А давай ти будеш ховатися, а ми з Яною – шукати тебе, – пропонує хитрун Ілля таку чудову ідею.

– Агу! – радісно засміявся Даня і його маленькі ніжки затупцювали по паркету великої кімнати холу.

Я ж, закочуючи очі, дивлюся на Іллю з попередженням в погляді. Дограється в мене дорослий бешкетник. Це ж навмисне відправив нашого найменшого в дорогу далеку, з якої й не думає чекати його повернення!

– Йому набридне сидіти в хованці і він сам прийде, – усміхається Ілля, мабуть, тримаючи свого племінника за дурника. – А ми тим часом побудимо наодинці… – тягне вже до мене свої загребущі руки та бажає утворити ними кільце, в яке щойно я потраплю, то вже не зможу його розірвати.

– Ні! Так не піде, мій розбещений увагою та жадібний хлопче! – відстрибую від свого ловця і пояснюю йому елементарне: – Дітям потрібна увага! Ти ж постійно хочеш спровадити їх куди подалі!

– Я лише бажаю, щоб вони виросли самостійними.

– Ох! – не вірю тому, що чую. – Та вони й так вже надто самостійні, Ілля! Знайди мені інших таких дітей, які… – розходжуся я не на жарт, – при живих батьках вже самостійні так, що ти таких дорослих самостійних не знайдеш! Я розумію – не тримай мене за дурепу – розумію, що у вихованні дітей необхідний баланс самостійності й контролю, але ж у випадку наших дітей – явний перекіс в самостійність… А коли увагу їм давати, Ілля? Коли бавитися з ними, проводити час та милуватися їх дитинством? Коли їм 18 років виповниться і вони, як пташки, одне за одним розлетяться по своїм гніздечкам?

– Ти ж моя маленька та гаряча… – всю мою палку промову Ілля дивився на мене, слухав та не перебивав, а варто мені було тільки замовчати – заговорив вже він. – Дурепою я тебе точно не вважаю. Ти права, звісно, у всьому права… І я, і всі ми дуже звикли до їх самостійності…

Ще б пак! Я б сказала, як зручно вони влаштувалися, однак цих дітей точно назвати зручними я не можу. Самостійні – так, незалежні, самодостатні – так… Їх рідні були б дуже раді, якби до всього цього вони ще й були б зручними та слухняним… Але ці діти, на їх щастя, не такі.

– Я ж не говорив це зі зла, Яно… – з каяттям та мукою тисне на мене Ілля своїм карим поглядом. – Я просто сумую за тобою, як шалений, і хочу проводити більше часу наодинці.

Мовчки дивлюся на нього цілком його розуміючи, однак досі тримаю в голові цю нахабну поведінку дядька, який бажає спекатися рідних племінників.

– Щодо наодинці – подивимося на твою поведінку, Ілля, – суворо йому відрізаю та йду шукати Даню, який вже, сподіваюся, знайшов свою хованку. – Данику! Я йду тебе шукати!

Невдовзі до мене приєднався й Ілля, котячий вираз обличчя якого не залишав мені шансу довго на нього гніватися. 

Мене тішить, звичайно ж, безмежно тішить, що він такий ніжний та люблячий; що він так огортає мене увагою та бажає часто проводити зі мною час. Мені теж цього хочеться… Однак нехай Пилипко та Полінка – старші діти! – можуть себе самі зайняти цікавими розвагами та заняттями, а Даня! Та за ним же дивитися треба щомиті. Маленьке диво то засне під кущем, то заповзе в якусь комору – а мені бігай потім піднімай весь будинок на ноги…

– Ну, не сердися… – скориставшися моєю заглибленістю в себе, Ілля обіймає мене зі спини та цілує мою маківку. – Яно, ну, не буду більше проганяти дітей, чесно-чесно… Хочеш: будемо щовечора проводити з ними стільки часу – скільки ти забажаєш?

– А ти цього хочеш? – запитую в нього точно не бажаючи жертв.

– Я з тобою хочу провести час, – відповідає Ілля торкаючися губами мого вушка. – Якщо для цього треба буде сидіти з дітьми хоч до півночі – я готовий… 

Відчуваю, що на його пустотливому язиці крутиться ще якась фраза, однак Ілля стримується щосили, а я усміхаюся.

– Усе, пробачений… Ходімо знайдемо Даню.

***

Після ігр Даня захотів подивитися мультфільм. Його дядечко радо запросив нас в свою кімнату, увімкнув свою велетенську плазму на стіні, поклацав в телефоні – і вже через декілька мить телевізор відобразив мультфільм, який дуже хотілося побачити Дані. Він розлігся на моїх колінах закинувши ніжки на коліна Іллі.

Було весело, навіть Ілля не бешкетував і не жалівся. Однак чи то Даня об’ївся солодощів, чи його надто вразили яскраві емоційні кадри – перед сном ми стали свідками першої на моїй пам’яті істерики Данила.