45.1.

Полінка та Пилипко все ж погодилися гратися без мене, а от Даня, як би Ілля не намагався вигадати йому цікаву забаву – аж ніяк мене відпускати не погоджувався.

– Я з Яні! – чіплявся маленький за мою ногу та був готовий, якщо доведеться і битися зі своїм жадібним дядьком. – З Яні!

– Мій хороший… – піднімаю чорнявого хлопчика на руки та міцно обіймаю. – Я нікуди не йду. Буду з тобою, не хвилюйся, зайченятко моє… Твій дядько – жартівник, – останню фразу я говорю дивлячися на Іллю з докором.

Часом він завдає більше клопоту, ніж діти… Вередливий та жадібний дорослий дядько.

– Звичайно, Дань, я тільки радий тобі… – не приховуючи розчарування, пробурчав Ілля, якому я все сильніше хочу дати стусана. – Йди до мене, – забирає в мене нашого нелегкого хлопчика і ми разом піднімаємося на другий поверх, де Ілля заносить дитину в свою кімнату.

Усюди в будинку Даня полюбляє приховувати свої іграшки. От і зараз ледве Ілля встигає поставити малого на підлогу – Даня вже біжить у тільки йому відому хованку і кричить:

– Не дивіться!

– Не будемо! – сміюся я, а вже за мить пищу: – Ілля!

Світло вимкнулося усюди, коли долоні Іллі накрили мої очі.

– Даня сказав не дивитися, Яно, – шепоче мені у вухо мій найдоросліший бешкетник. – І чому ти така неслухняна?

– Ну, припини! – зітхаю я, коли Ілля не забираючи свої долоні веде мене в бік свого великого м'якого ліжка.

Я обуруююся за інерцією, а сама натішитися не можу від такого дивовижного відчуття, що навіть з заплющеними очима я цілком довіряю Іллі та не хвилюся про те, що він зробить далі. Така підсвідома віра в те, що він не образить мене, – окриляє і ще більше надихає йти за ним, куди б він не повів.

Судячи з моїх відчуттів, йти Ілля нікуди не бажав. Натомість він розлягається на ліжку, а мене притискає до себе таким чином, що моя голова знайшла опору в його міцних грудях.

– Знайшов, знайшов! – чую, як лепече Даня і швиденько тупцює до нас. – Яні! Іля!

– Ну, забери вже свої руки! – сміюся я. – Ілля! 

Штовхаю його в бік – і нарешті він забирає свої долоні даючи змогу побачити щасливого маленького Даню, який вимахує перед сообою червоною машинкою.

– Моя ши-шинка!

– Машинка, Даню, – поправляє племінника Ілля і не думаючи відліплятися від мене, а ще міцніше обіймає мою талію.

– Дуже красива, мені подобається, – розглядаю я транспортний засіб Даника.

– Даня, може, тебе відвести до Пилипа з Полінкою і ти покатаєшся з ними на самокаті?

– Ні, – твердо заявляє Даня та застрибує до нас з Іллею на ліжко.

– Ілля… – закочую я очі та усміхаюся через невпинні спроби цього неможливого хлопця спровадити свого рідного небожа куди подалі… – Ти так і хочеш, щоб я була тільки твоєю нанею, – хочу з нього покепкувати, а він як завжди має, що мені відповісти.

– Можна коротше, Яно. Просто: тільки моєю…

***

Повмовлявши як слід та поцілувавши для підсолодження, мені вдалося й сьогодні подбатии про Іллю, нагодувати його ліками та навіть переконати зробити інгаляцію, на якій наполягала тітонька Фаїна.

Тому не дивно, що вже наступного дня Ілля був бадьорий та здоровий майже, як і перед застудою. Він вже хотів було повертатися в офіс. Я була не проти, бо й так за час його хвороби майже не проводила час з дітьми, тільки їх дорослим дядьком опікувалася. Однак в Іллі раптово прокинулася слухняність, коли тітка Фаїна порадила йому залишитися вдома ще й сьогодні.

Єдине, що засмучувало цього задоволеного кота, – присутність Дані, який і сьогодні заважав йому забрати мене собі та заховати від усіх.

– Який ти жадібний! – дратувала я його, а він цілував мене в щоку і шепотів:

– Нікому тебе не віддав би, але ж ти сама тікаєш.

– Куди ж я тікаю, Ілля? – всміючися, відповідала йому. – Хіба що від своїх робочих обов’язків в цому домі. Діти скоро забудуть, як я виглядаю…

– Тебе неможливо забути… – тішив він мене такими гучними словами, які не могли мене не радувати.

Хай там як, цілий день настрій у мене був вище хмар, бо ж сьогодні ранок почався з від’їзду Каті.

– Ну, дякую, що хоча б на три дні приютили, – бурчала вона ображеним тоном.

Поряд з Катею стояли чотири її валізи, які наштовхували мене на думку, що вона збиралася поселитися тут назавжди, а також щасливі Костя та Кеша, які були єдиними в цьому домі, окрім доброї зі всіма Полінки, хто ставився до Каті з захватом та були ладні виконувати будь-які примхи цієї мадемуазель.

– Кращого прийому від друга дитинста і вигадати важко! – кидалася Катя камінням в огород Іллі. – Обов’язково буду мати тебе на увазі, Ілля, якщо мене спіткають життєві негаразди. Ти точно той, на кого можна покластися!

Тільки ж мій Ілля – не той, ким можна маніпулювати і змусити відчувати якусь провину. Він дивився на Катю глузливим поглядом і в її ж дусі відповідав:

– Дуже радий, що ти оцінили мою гостинність, Катю. Тільки от… не обіцяю, тобі, що вона повториться, тому цінуй та більше сюди не повертайся.