Глава 45.

У володіннях тітки Фаїни вона зустрічає нас з Іллею уважним поглядом наглядача, від якого нічого не сховати.

– Доброго ранку, тітонько Фаїно, - мій самонадіяний хлопець не може оминути нагоди задобрити нашого дракона. – Ви розкішно виглядаєте.

– Ти теж, пустунчику, – пирхає вона посміхаючися. – Ніби й хвороби ніякої не було. Зізнавайся: обдурив нас усіх, еге ж? Хотів, щоб Яна біля тебе побігала, котику ти наш хитрий?

Ілля голосно регоче, а потім клянеться, що хоча це і те про, що він денно й нощно мріє, а все ж до такої поведінки доживатися не планує…

Я залишаю цю парочку темпераментних майбутніх родичів та підходжу до сонного Юри, якій сидить за столом в обіймах з чашкою ранкового напою.

– Привіт, сонько, – не стримуюся і проводжу долонею по його хвилястій кашатновій шевелюрі та усміхаюся, коли підліток починає мружитися, ніби на яскравому Сонці. – Як справи?

– Все шик, – позіхає він. – Тільки спати хочеться шалено…

Відставляючи чашку подалі, Юра розкладає на столі руки та спирається на них головою. Я ж не встигаю навіть поцікавитися: чому це його підняло в таку рань, як тітка Фаїна ні з того, ні з сього починає верещати:

– Діти, йдіть в їдальню! Там поснідаєте.

Дивлюся на тітку з нерозумінням: за що нас виганяють з кухні, все ж добре було… З Іллею так мило базікала, перед цим мене просила його привести поснідати і на тобі!

– Сюди зараз прийдуть дядько Панас та дядько Яків, – шепоче Юра мені та Іллі, який щойно підійшов.

– Ти теж, Юра! – дістається підлітку, якого вовчий слух тітки Фаїни не міг не почути. – Не нервуй мене. Сніданок накритий в їдальні, годі валятися за столом. Не хочеш їсти – піднімайся до себе та поспи!

– Ходімо, – вирішую здатися та покинути територію тітки, де однаково неможливо спокійно поговорити. – Малеча вже нас зачекалася в їдальні.

– З ними Катя, – сонно бурчить Юра.

– Тим більше треба йти, – озвучує мої думки Іллі.

Йому б на цьому зупинитися, але це не Ілля, якщо він змовчить.

– Як Ваш майбутній родич, Фаїно Іванівно, я маю право висловити свою думку, що дядько Яків набагато приємніший добродій, ніж буркун Панас.

– Так, так! Давай шипперити їх, Ілля! – пищить від щастя Юра.

шипперити* (сленг) – сватати.

– З дядьком Яковом, Фаїно Іванівно, ви ніби два вогняних дракона! А от дядько Яків!..

– Як миле кроленя! – регоче на всю кухню Ілля, а Юра радо підхоплює його сміх.

– На вихід негайно! – вибухає ще й довго терплячи витівки цих хуліганів моя тітонька.

Виштовхую Іллю та Юру в коридор та не стримую свого обурення:

– Ви наче діти малі! Хіба можна жінці (та ще й такій, як тітка Фаїни, жінці!) давати ваші дурні поради, хто їй більше підходить?! Ви гадаєте, вона сама не розуміє чи не здатна розібратися, а?!

– Кохана моя, не сердися… – миттю обіймає мене хитрий Ілля.

– Ми ж для її блага! – Юра теж і собі давай змінювати хвилю мовлення перетворюючися в хорошого хлопчика.

– Юро…

Коли справа стосується моїх близьких та рідних – я не подивлюся, що дуже люблю цього яскравого темпераментного підлітка. Кожний, хто переходить межу, мусить або виправитися, або позбутися мого хорошого ставлення.

– Все-все, мовчу! – розуміє він мій суворий погляд як слід та зображує замок на губах. – Заліпився і мовчу. Це їх з… дядьком Яковом доросла справа…

Закочую очі, та нічого не відповідаю. Мені теж садівник Яків Ігорьович набагато більше до вподоби, ніж вередливий та дратівливий майстер Афанасій Степанович. Проте симпатії мають бути не в мене, Іллі чи Юри, а у самої моєї тітоньки… Нам залишиться тільки прийняти її вибір.

– Дякую, Юро, – блукаючи в своїх думках, я не зчулася, як ми підійшли до їдальні, двері якої мені ввічливо відчиняє Юра. 

– Ілля! – пирхає підліток, коли услід за мною заходить Ілля залишаючи Юру замикати нашу процесію.

– Пилипе, ти можеш помовчати?!

За розкішно накритим столом всілякими красивими на вигляд, та я ніскілечки не сумніваюся, що й такими ж смачними стравами (куди тій високій кухні!) сидять Пилип, Полінка, Даня і Катя.

Навіть здалеку бачу, як завзято остання розправляється з яйцем Пашот у своїй тарілці. Її завжди пихате обличчя і зараз залишається таким, коли вона спрямовує свої карі очі на Пилипа.

– А Яні завжди подобається, коли Пилип розповідає прочитане в енциклопедії… – розгублено промовляє Полінка, яка  безмежно любить свого брата і захоплюється усім, що він робить та знає.

– То ж Яні, а це… непорозуміння в спідниці, – пирхає Пилипко як завжди по-дорослому. Часом мені здається, що я знайомих чоловіків не знаю з такою сильною переконаністю та непохитністю в своїх поглядах. А вже ж з таким розумом – і поготів…

– Непорозуміння, кажеш?! Як ти розмовляєш, Пилипе?! – вдаряючи виделкою по тарілці, Катя мало не підстрибує від обурення. – Це цьому тебе твоя нянька навчає?!