43. 1.

– Як ти себе почуваєш, Ілля?

Настрій миттєво злітає вгору, коли праворуч від себе я чую голос своєї муки та ліків в одній особі.

– Скажи ще раз…

– Як ти себе почуваєш, Ілля?.. – хмуриться Яна, та все ж говорить ще раз зовсім не те, що я чекаю почути.

Що ж… світ ілюзій був чудовим. В реальності я, мабуть, ще не заслужив…

– Жар спав нарешті, – усміхається Яна накриваючи долонею мій лоб. – Чому ти нічого не пив? Вода, сік – все стоїть на тому ж місці не почате. Я свіжий чай принесла. Поп’єш?

Киваю усміхнений та щасливий, бо ж хай там як, а ця турбота Яни – найсолодша за мед та набагато приємніша за всі можливі сновидіння.

Наступну годину я непоспішаючи п’ю теплий напій, слухаю балачку Яни з Данею та Полінкою, які марно намагаються перекричати верески Пилипа та Юрка. 

Може, це воно і є щастя?

Ловлю щасливий у цій безтурботній миті погляд зелених коханих очей і хочу лише одного: обійняти її міцно-міцно і ось так заснути. А вранці прокинутися, заритися обличчям у волосся і шепотіти на вушко, як сильно я її кохаю…

Навіть не знаю, що саме та як прочитала Яна в моєму погляді, однак такий звичний милий моєму серцю рум’янець фарбує її щічки.

– Час спати, – говорить командир мого серця і підводиться.

Полінка та Даня слухняними хвостиками йдуть за Яною, а Пилипу та Юрі доводиться подарувати декілька запотиличників, щоб вони відірвалися нарешті від своєї гри.

– Дядьку! – верещить Пилип.

– Ілля! – вторує йому Юрко.

– Шуруйте спати негайно ж! – гримаю на них. – Вже голова від вас тріщить, геймери недолугі!

– Більше не прийду до тебе, хворій і далі! – відсипає мені побажань Юра.

– Будеш сидіти на карантині один! – не відстає Пилип.

– З Яною, – шкірюся я світячи щасливим писком та радіючи, як корчаться хлопчаки, що хоча й раді за нас, проте зараз цей факт точно не грає їм на користь.

– Пилипе, Юро, ходімо вже, – втручається Яна. – Іллі треба відпочивати, щоб швидше одужати.

– А як же казочка на ніч? – запитую Яну, коли вона йде з дітьми навіть не подарувавши мені поцілунка на добраніч…

– Ти вже дорослий хлопчик, Ілля, – усміхається вона.

Мені б мовчати, але куди цьому язикові змовчати… 

– Так розкажи мені казочку для дорослих хлопчиків.

– Боюся, Ілля, я твою багату уяву задовольнити не зможу, – усміхаючися та невинно опускаючи очі, Яна виходить з кімнати тихо зачиняючи за собою двері.

Як ти помиляєшся, Яно, навіть не уявляєш… Якщо моя уява і багата – то тільки тому, що ти заполонила її собою усю без міліметра вільного місця.

Сповзаю на ліжко та заплющую очі сподіваючися якнайшвидше заснути, щоб мені знову наснився той самий сон, який набагато крутіший будь-яких казочок для дорослих.

***

Хоча наступного дня моє самопочуття було вже набагато кращим, ніж вчора, я вирішив побути вдома та зателефонував Єлизару Герасимовичу в офіс з наміром попрацювати віддалено.

– Вам тільки б не працювати, Ілля Максимовичу! – вперто не вірив мені стариган, що я захворів посеред літа… А варто було мені важко зітхнути від його твердолобості, як фінансовий директор відразу ж почав кепкувати: – Не треба мені сопіти в слухавку, юначе! Ви не з панянками своїми заграєте!

– Єлизару Герасимовичу! – ричу, мов тигр, втомлений від нього лише за десять хвилин розмови. Я прямо відчуваю, як всі симптоми повертаються до мене назад! – Не покличу Вас на весілля, якщо будете такі недовірливі з Вашим найкращим керівником. – Чую недовірливе хмикання, а сам вирішую завершити розмову: – Дякую, побачимося в середу.

– Який прудкий! 

Миттю живчиком реагує на мене шанований ще моїм батьком фінансист – по суті це, мабуть, єдина причина, чому Стас терпить цього індика. Він, звісно, профі, але незамінних в нашій сфері людей немає. Знайшовся б хтось і молодший, і жвавіший, і люб’язніший… Однак батько безмежно поважав Єлизара Герасимовича…

– Усі звіти та інші документи – надішлете мені на робочу пошту, Ілля Максимовичу. Та не баріться – роботи в фінансовому відділі стільки, що ніхто не може дозволити собі відпочивати, коли їм заманеться!

А це вже провина Стаса. Сам робот, який не знає ні сну, ні відпочинку – і підлеглих собі подібними зробив… Ох, непросто мені з ними, та я і не думаю здаватися.

Сказав би мені ще місяць тому хтось з яким ентузіазмом я буду вникати у всі тонкощі роботи нашої компанії – не повірив би! Чи турбувався б я про Єлизара Герасимовича чи справи в офісі? Та дзуськи! 

Я був вільний. Від обов’язків, роботи, стосунків… Та чи був я щасливий? Шкода, що ви не бачете мого задоволеного писку, щоб зрозуміти: незважаючи на те, що справ у мене зараз стільки, що за все життя такого завантаження не було, – я почуваюся, як на сьомому небі.

І хоча мої мізки все більше нагадують рожеву вату, а слабкість та ломота в тілі заважає мені комфортно існувати – енергія з мене б’є ключем!