Глава 43.

Хочу подякувати своїм батькові та матері, які створили Стаса.

Гаразд-гаразд, так і бути… дякую моєму нестерпному старшому братусю та його колишній дурепі-дружині.

Моя золота племіннице, улюбленице, сонечко моє, подяка моя тобі до самого неба і ще далі за те, що ти народилася…

Ну і мені, мені, безмозкому дурню, безмежне дякую за те, що я дістав собі такий солодкий бонус у вигляді турботи та догляду від Яни.

– Ілля! – ніжні дбайливі пальчики торкаються мого обличчя, а я щосили стримуюся, щоб моя і без того гаряча кров не спалила мені всі нутрощі. – Годі гратися! Прийми ліки!

– Не хочу.

– Ти знущаєшся?

Взявши руки в боки та сердито хмурячися, Яна має неймовірно вродливий вигляд.

– Мені тільки ти допоможеш, дівчинко моя, – легенько тягну її за руку до себе. – Тільки ти зможеш мен зцілити…

Яна сама нахиляється до мене і спершися долонею в мій торс суворо говорить:

– Припини дуркувати, Ілля! Інакше я зараз піду – і будеш сидіти на карантині в самотності.

– Ти нізащо так не поведешся зі своїм коханий хлопцем, – торкаючися її руки, ковзаю по ній вище до ліктя і зупиняюся на плечі. – Говорять, що під час високої температури треба провести обтирання – і хворий вмить одужує…

– Ти хочеш обтирання?

Сіра речовина в моєму мозку вже давно замайоріла всіма кольорами веселки, а після слів Яни, здається, перетворилася у гарячий сироп, що от-от і потече з мене усіма можливими способами…

– Дужу хочу…

– Добре, Ілля, зараз проведемо тобі цю процидуру. Роздягайся.

Щасливий, як слон, я готовий у цю ж мить виконати наказ своєї дівчинки, однак її наступні слова збивать з мого писку щасливу усмішку:

– Хто буде виконувати обтирання? Дядько Панас чи дядько Яків?

– Яно-о-о-о… – стогну з досадою, що вона так легко обвела мене навколо пальця!

Здається, хвороба в купі з коханням перетворила мене на наївного хлопчака…

– Тут сік, вода і чай, – Яна відходить від мого ліжка та підходить до столику біля нього. – Пити потрібно постійно, Ілля. Хоча б маленькими ковточками, потроху, але часто. Зрозумів мене?

Схрещую руки на грудях і планую кинутися в ігнор, однак варто Яні торкнутися мого плеча – як я вже знову пропав у її зелених очах…

– Ліки, Ілля. Тримай.

Її маленька долоня з круглою пігулкою тягнеться до мого обличчя. Проте я – не я, якщо погоджуся так просто її проковтнути.

– Сядеш на ручки?

Першу мить мені здається, що Яна думає, чим би важким мене стукнути. Однак потім всі мої благання виявляються почутими – і моя вперта дівчинка зітхає.

– Якщо ти не будеш хуліганити, Ілля…

Киваю головою, як кінь, та піднімаюся вище, щоб Яні було зручніше приземлитися на моїх ногах. Невдовзі рухи головою доводиться припинити, бо моя макітра не оцінює такої різкої активності.

– Ходи до мене… – зосереджую погляд на Яні, дивлячися на яку, навіть біль стає менш помітним. 

– Ліки, – тягне вона все ту ж долоню зі все тою ж пігулкою. В іншій руці тримає склянку з водою.

– Спочатку ти.

Не розуміє, що я патякаю, гадаючи, мабуть, що мені хочеться, щоб вона випила мої ліки, однак я торкаюся долонями талії Яни і саджаю її ледь вище своїх колін.

– Яно…

Огортаю стан руками і притискаюся обличчям до шиї ловлячи шалену хвилю задоволення, яка, знаю, ще декілька миттєвостей – і перетвориться в пекельну муку. А поки… у нас ще є трішки часу.

– Ілля, жарознижувальне… – суворий голос Яни перетворюється у тихий хвилюючий мене шепіт. – Бо ж я… я… я зараз піду!

Куди ж ти від мене підеш, радість моя, ну, куди?..

Зацілувати б до непритомності і нікуди не відпускати, але… чує моє шалене серце: вередлива Яна після таких зухвальств нізащо не дасть мені спуску. Я ж нікуди з нею не поспішаю і насолоджуюся цими митями щастя, що вона їх мені дає.

– То що там зі жарознижувальними? – цілую свою дівчинку в шию біля самого вушка і труся носом задоволений від її червоних щічок.

– Руки, Ілля… розслаб руки…

– Ох, пробач… – послаблюю свій потиск на талії Яни – і вона простягає мені пігулку на долоні та дивом не розлиту склянку з водою в іншій.

– Пігулка і вода, ось…

– Готовий, – розтуляю рота і шкірюся, як бовдур, спостерігаючи сором’язливий вираз обличчя Яни, яка ковтаючи слину та тремтячи тягнеться пальцями до моїх губ, торкається до них пігулкою і зойкає, коли разом з ліками я захоплюю язиком і подушечки її пальців.

– Найкращий підсолоджувач.

– Ілля! – відразу ж обурюється.

– А воду?

– Сам поп’єш!

Яна різко підводиться на ноги та стукає склянкою по столику.