42. 1.

Відсалютувавши сердитій та розгубленій Каті, я зайшов у свою кімнату.

Десь на ліжу має бути мій телефон, який не цікавив мене цілий день, що я провів з Яною та нашою малечею. Знайшовши його, відразу пишу Яні: “Поговоримо?”

Сиджу, мов справжній закоханий йолоп, яким я власне і є, чекаю п’ять хвилин на відповідь. Ледь не підстрибую від щастя, коли вона надходить і всміхаюся, коли читаю: “Не хочу.”

Ох, моя грайлива дівчинко, я ж так просто не відчеплюся! 

Я: “Яно, я дуже хочу поговорити…”

Яна: “А я ніскілечки.”

Моя уява яскраво та живо малює її надуті рожеві губки та сердито схрещені на грудях руки. Ще й піжамка, мабуть в мої улюблені ведмедики чи полуничку – навіть не знаю, в чому моя маленька виглядає миліше. Про те, як Яна виглядає без – я б думав денно та нощно, однак краще б мені не знущатися над собою марно, адже світить це мені ще не скоро. Не у випадку Яни точно. Якщо ж вже зі мною таке сталося, що все в мені волає та бажає тільки її одну та більше нікого – що ж залишається робити, як не чекати? А вже ж коли я дістануся до неї – будемо літати…

Я: “Зараз до тебе спущуся) Поговоримо)”

Яна: “Я не відчиню.”

Я: “Перевіримо, хто з нас впертіший?”

Через пів хвилини я вже стояв у коридорі та робив Яні селфі, яке відразу ж і надіслав з повідомленням “Виходжу, крихітко ;)”

Реакції від Яни – нуль, а мене й просити не треба: у тому самому мокрому одязі я спускаюся до Яни на перший поверх і невдовзі вже підпираю стіну біля дверей в її кімнату.

– Відчиняй, моя вередлива дівчинко, – стукаю та передчуваю побачити її рум’яне обличчя з іскорками гніву в очах. – Інакше я наведу переполох на весь будинок.

Чую сердите пирхання і вже за мить двері рвучко відчиняються, а я плавлюся від задоволення та сліпну від краси, яку мені пощастило побачити. 

Яна… Моя Яна вийшла до мене у рожевому комплекті з коротких шортів та крихітного топу. На плечах довгий не застібнутий халат – винуватець втрати мого спокою на довгий-довгий час. 

Її тіло – божественне, ідеальне… А я точно пропав. Ледь-ледь можу розібрати, що вона сердито говорить. До мене долітають лише уривки фраз:

– Ілля! Я ж написала, що не хочу розмовляти! Який же ти впертий!

От як у неї це виходить? Так природно, невинно та красиво знімати з мене скальп… До такої сили, такої влади у такій тендітній дівчинці я точно не був готовий.

– Ти мене слухаєш?! – обурюється Яна, коли, викричавшися, помічає мій блукаючий її красивими ніжками погляд. – Іляя!.. – вже тихіше окликує вона мене і швидко ховає від мене краєвид свого тіла у тонку тканинку рожевого халату.

Пізно, пізно, кохання моє… Я побачив достатньо, щоб моя життєдіяльність розквітла, а потім спалила мене живцем.

– Ти прийшов мовчати? – зовсім тихо, майже пошепки питає Яна дивлячися мені кудись в шию.

– Яно… давай одружимося?

Здається, це єдиний спосіб отримати доступ до цього тіла…

– Гуляєв, ти з якої висоти дуба звалився?! – запалюється моя вогняна кулька. – Йди вже звідси та не серди мене! Доброї ночі тобі та солодких снів!

Ох, заснеш тепер після таких видовищ…

От говорили ж мені бувалі товариші: “Не закохуйся, Ілля! Це погибель! А як тільки тебе таке лихо спіткає – біжи не озираючися. Як пес-гінчак несися якомога далі. І ніколи, нізащо назад не вертай.”

Усе моє життя до Яни я планував дотримуватися цієї позиції. І якщо раніше я ніколи не тікав від кохання – то тільки тому, що воно зі мною трапилося ось тут і зараз – і ніколи до. І ні з ким, окрім Яни, нічого подібного я не проживав. Дивовижно…

Стільки я сміявся з підкаблучника Гриші, який бігає за Маринкою, як цуцик, та на все заради неї готовий. А сам? Сам що? Та я ладен життя своє під ці розкішні ніжки покласти!

– Ілля!.. – з розпачем реагує Яна на мою тривалу мовчанку. – Я не тримаю зла, не ображаюся. Все гаразд. Зрозумів? Ти ж за цим прийшов?..

Ох Яно… пам’ятав би я, дял чого я взагалі прийшов наражати себе на смертельну небезпеку! Лежав би зараз в себе та сни снив… Ні, понесло!

– І чому ти досі в мокрому одязі, ну, Ілля?! Ти ніби маленьке дитинча! – лає мене Яна, а я дивлюся на неї поглядом закоханого бовдура. – Навіть діти вже переодяглися в сухе та відпочивають! А ти носишся будинком, мов навіжений!

– Звідки мені було знати, Яно, що таким буде побічний ефект мого кохання до тебе?

– А якби знав – то що? – моя дівчинка виявляється ще тією грайливою кішечкою. Ніяк не дає мені спуску.

– Добровільно б підписався на всі пункти угоди, якою б вона не була.

Очі Яни світяться такою ніжністю та коханням, що я відчуваю крильця на моїх лопатках. Здається, це теж один з ефектів нашого кохання…

– Йди вже до себе, прошу! І переодягнися, Ілля!

Яна ступає крок назад в кімнату і вже хоче заховатися за дверима, однак я зупиняю їх долонею та нарешті згадую, навіщо я припхався.