Глава 42.

Ілля.

Який великий дім побудував мій тато. І як же мало в ньому місця, відколи сюди припхалася набридлива Катеринка.

Інтрижка… 

Це ж треба так спаскудити словом все, що ми з Яною проживаємо. Цей космос, фантастичні та нереальні відчуття. Таким, як Катя, цього просто не зрозуміти і тому я навіть не намагався б їй нічого пояснювати та говорити. Проігнорував би її, міцніше стиснув долоню Яни та пішов би разом з нею подалі від цього нахабного розбещеного дівчиська. Однак сповнені тривоги та смутку очі моєї дівчинки змушують мене розтулити рота та гримнути:

– Інтрижка, Катю, в тебе з твоїми акториками!

Смикнушися, вона і далі витріщається на мене карими очима. Хай тільки бовкне ще хоч щось в своєму нахабному дусі – і виставлю за двері в ту ж мить. Нехай матір хоч з Провансу прилітає та сварить мене – вони в мене обоє дограються.

– А у нас з Яною все серйозно.

Міцніше притискаю кохану дівчинку до себе та ніжно цілую в щоку радіючи, що явно задоволена моєю відповіддю Каті Яна ледь-ледь розслабляється.

– Ходімо до  мене, – шепочу Яні сам не знаючи на що я сподіваюся. Просто взяв і збожеволів без шансу знову бути нормальним. Не хочеться ні з Катею, ні з ким-завгодно іншим возитися. У моїх голові думки тільки про Яну, яка сьогодні остаточно заповнила собою всю мою черепну коробку та грудну клітку.

Ця маленька – у всіх сенсах – дівчинка, сама того не розуміючи, проникла під мою шкіру в саму кров. Якщо я досі і залишаюси живим, то тільки тому, що по моїм венам відчайдушно несеться найсмачніший та найкращий в світі еліксир, який дає мені її взаємніть.

– Яно, ходімо… – мало не благаю її про тет-а-тет, про маленьку можливість просто залишитися наодинці.

– Ілля, – її голос не дає збій, як мій. Голос Яни – стриманий та суворий. В мій бік зелені оченята і не дивляться, вся увага на Каті. Ніжні пальчики торкаються моїх грудей, в яких найзавзятіший механізм гуркоче, мов мотор вантажівки.

– Ви нічого не подумайте… Я ж не якась там ябеда! – пирхає Катя сміхом і нагадує мені про свою дратівливу присутність. – Мені просто цікава реакція твоєї мами, Ілля! Ото сміху буде!

Переводжу погляд на свою подругу дитинства і помічаю на її скривлених губах глузливу посмішку, яка була в неї ще в ті часи, коли Катя була не пихатою та зверхньою, а навпаки: простою, веселою дівчинкою.

– Ви б сказали раніше, Ілля! Нілі Єлисеєвній треба підготуватися до такого шоку!

Ох, як же важко з некоханими дівчатами… Грубість так і лізе назовні, а я не бачу ні єдиної причини себе зупинити.

– Ніла Єлисеєвна, – нарешті відповідаю я, – обов’язково про все дізнається, Катю. Ти – не член сім’ї, не близька людина, щоб тебе вводити в курс справ чи радитися з тобою. Збав трішки свою важливість, скоро корона в двері буде заважати пройти.

– Ілля… я піду, – моєї шиї торкається дихання Яни, а сама вона намагається вислизнути з моїх рук. – Гадаю, вам двом треба поговорити. А я втомилася і хочу відпочити.

– Я проведу тебе, – викликаюся я, однак отримую заперечне хитання головою.

– Ні, Ілля. Ти залишишся тут і поговориш зі своєю подругою дитинства, – тоном після якого я навіть якби не хотів – вже не маю вибору не поговорити з Катею.

Мовчки дивлюся на те, як Яна все ж вислизає з моїх рук і зникає за поворотом до сходового майданчику.

Розриваюся між бажанням побити стіну та вправити мізки одній дурепі, яка, підібгавши хвоста вже надумала швиденько змитися.

– А тепер скажи мені, що ти виробляєш, Ісаєнко?! – гримаю на Катю повертаючися до неї обличчям.

– Я? Про що ти? 

Ще й так невинно кліпає віями, ніби в мене на лобі великим шрифтом вибито: “ДУРЕНЬ”. Ні, я, звісно, збожеволів від кохання, але ж то тільки до Яни! З іншими я ще не зовсім безпорадна істота.

– Свої вибрики та фокуси прибережи для свого бовдура, – переходжу в атаку.

– Ілля! – а Катя і рада піддаватися. 

– Ще не дозволяв тобі говорити.

Відкопиливши губу, вона було зібралася щось бовкнути, але, на її щастя, передумала і я продовжив: – Ти живеш тут тільки по милості моєї мами. Не змушуй мене з нею сваритися. Ти ж не хочеш втратити свій останній захист в цьому домі?

– Твоя мама сама мене запросила! – відчайдушно проговорює Катя, ніби видералася на сцену театру і давай грати, як востаннє. – Вона досі сподівається, що у нас щось вийде…

Дивлюся на дівчину з недовірою. Моя мама, звісно, обожнює цю вертихвістку, однак нізащо б не нав’язувала мені свій вибір чи грала в такі дурні ігри за моєю спиною. Швидше за все справа в самій Каті. Ця хитра підступна лисиця може вести свою гру. Я навіть маю припущення, яку саме…

– Його ноги в моєму домі більше не буде ніколи. Не старайся даремно: надірвешся. Він нас не побачить, я про тебе йому нічого говорити не буду. Шукай собі жертву серед його нових друзів. Твій милий як раз знайшов таких же тупнів, як і він сам. Обвести їх навколо пальця тобі буде легко, як дихнути.

– Що між вами сталося? Ви посварилися? – миттєво скидаючи маску, Катя затурбувалася про свого коханого негідника.