41.2.

Швиденько переодягаюся у суху білизну, футболку та шорти, кусаю губу від свого рум’яного обличчя в дзеркалі та виходжу до Іллі в коридор.

Глибокі карі очі так і манять в свої глибини, тепло всміхаються мені і огортають невидимою, але так безмежно відчутною ніжністю.

– Перевірмо дітей… – тихо говорю я стискаючи руку Іллі, яка бере мою долоню в свою. – А ще треба переконатися, що ти перевдягнешся.

– Хочеш взяти в цьому участь? – грає він своїми широкими бровами та смішить мене.

– Якось переживу й без цього видовища, Ілля! 

– Дарма, дарма… – всміхається Ілля, та все ж не наполягає.

Опиняємося на другому поверсі і перш ніж мене понесе до Дані Ілля притягує мене до себе та впевнено говорить:

– Не метушися. Вони багато чому навчилися за цей місяць з тобою, – Ілля кусає губу, ніби думаючи говорити чи ні, а все ж вирішує не мовчати. – Знаєш, через те, що їх няні довго не затримувалися, а батькам було не до них – наша зграя вже давно стала дуже самостійною. Вони все вміють самі. Завжди вміли. Однак це не заважало їм бешкетувати, капризувати та привертати нашу увагу. З тобою ж вони… однаково привертають увагу, – сміється Ілля, а й собі всміхаюся. – Однак привертають її передусім своїми вміннями та чудовими рисами. Ти надихаєш їх бути кращими, Яно. Як і мене.

Червонію розчулена такими словами і не втримуюся від ніжного поцілунку в щоку.

– Я щаслива бути з вами… І з тобою. А тепер йди перевдягнися, благаю тебе!

Сміємося та розходимося, хто куди: я до Дані, а Іллі, сподіваюся, в свою кімнату.

***

Чи здивує вас те, що Ілля мав рацію?

З дітьми взагалі не довелося возитися. Як і набридати їм чи сварити їх.

Даня, перевдягнений у сухий комбінезон, мирно сопів у своєму ліжечку.

Пилип та Полінка теж були у своїх піжамах та навіть різнокольорових яскравих шкарпетках. Братик та сестричка були зайняті збиранням конструктора за столом у Пилипа.

– Навіть волосся висушили? – не стрималася я, коли уважно оглянула пухнасті після фену шевелюри моїх підопічних.

– Уявляєш? – посміхнувся Пилипко. – Ми ж не якісь там…

– Дурники! – засміялася Полінка.

– Мої ж ви золоті… – розчулилася я.

– Золото – не те, Яно. Найдорожчий метал – каліфорній, – займається моїм просвітництвом Пилипко.

– Так що кажи: мої каліфорнійські, – швидко навчається Полінка, однак уточнює у брата: – Так, Пилипе?

– Краще вже просто по іменам звертайся, Яно. А ось цю деталь ти не туди тулиш, Поля… Ох, що ти тут наскладала?..

Зітхає Пилипко і пояснює сестрі, як правильно складати його супер-пупер класний конструктор.

Я милуюся ними та щасливо всміхаюся бачачи їх такими захопленими та зосередженими. Зовсім дорослі, такі самостійні…

– А коли весілля, Яно? – перейшовши до іншої частини конструктора, запитує мене диво-дівчинка. – Ви з дядечком така красива пара!

– Ти ж залишишся з нами жити? – і Пилипко має, що в мене запитати ти чим викликати мій рум’янець.

– Я… насправді ми…

– Шкода, що дядько не відпустить тебе до нас… – журиться Пилип. – Однак жити тут – краще, ніж ти поїдеш додому назовсім…

Ох, думати про все, що чекає нас попереду, зовсім не хочеться… Бо ж питань так багато, а відповідей на них у мене немає. Багато речей просто навіть не залежать від мене! 

Тому і відповідаю дітям наступне:

– Ми з Іллею… ще тільки почали зустрічатися. Не квапте нас, гаразд? Все ще попереду.

– Добре-добре! – усміхається Пилипко. – Головне, що ти тепер частина сім’ї, Яно. А це назавжди.

Я усміхаюся Пилипкові і відчуваю таку безмежну величезну радість не тільки завдяки словам, які він мені сказав, а ще й тому… що з кожним днем ці дітлахи все більше та більше не схожі мені на тих звіряток, з якими я познайомилася місяць тому…

***

Навіть Юра був сухеньким та чистеньким.

– Все топово, Яні, – всміхнувся мені настарший вихованець. – Ти краще за Іллею слідкуй. Ось кого треба контролювати.

– Юра, я не контролюю…

– Так-так, ти турбуєшся! Не чіпляйся до слів, благаю…

Підморгнувши мені, Юра перевів погляд на телефон в його руках і тихо засміявся водночас натискаючи по дисплею свого смартфона, либонь, що якусь відповідь на те, що він щойно прочитав…

– На добраніч, Юра… – розгублено шепочу я, радісна, що у підлітка чудесний настрій, але ледь занепокоєна тим, що там у нього відбувається в житті. Він такий нестабільний, творчий… З усіх дітей за Юру я хвилююся найбільше.

– Тобі того ж, Яні! – відповідає підліток навіть не піднімаючи очей, вся його увага – в телефоні.

У коридорі я зустрічаю Іллю. І що ви думаєте? Він досі тиняється в мокрому одязі.

– Впоралася? Моя дівчинка нарешті вільна?