41.1.

Повертаюся на голос Ксенії та бачу п’ять пар оченят, які з неприхованою величезною цікавістю дивляться на нас з Іллею.

Юра та Ксеня глузливо перезираються, Пилипко дивиться на своїх братів та сестру з виглядом людини, яка давно вже все знає. Полінка червоніє, але не може відвести своїх синіх великих оченят від такої манливої картини. Даня широко усміхавється та сміється, бо ж його братикам та сестрі дуже весело.

Радує в цій ситуації, що ніде поблизу не видно Каті. Певно, вона втекла, щойно ми з Іллею пішли під воду…

– Ілля…

Під пильними поглядами дітей мені стало незручно і я почала осмикувати свою сукню підганяючи Іллю пришвидшити наш вихід із цього становища.

– Тримайся міцніше.

Ілля підморгнув мені та продемонстрував дива атлетизму зумівши разом зі мною вибратися з басейну. Доки я трималася за його шию руками, а ногами й далі обвивала торс, Ілля підтягнувся на своїх сильних руках, піднявся разом зі мною зупинився на своїх двох біля бортику.

– А у воді було тепліше… – шепочу я втискаючися носом в ямку на шиї Іллі.

– Зараз зігріємося, – відповідає мені і вже голосніше розганяє дітлахів: – Йдемо в будинок, чого стовбичите? Дорогу забули? Ксеня, твої нас четвертують за твій мокрий вигляд… Може, підшукаємо тобі щось?

– Та ні, все гаразд… Я залізу через вікно.

– Обережно, – застерігає її Ілля і вже звертається до Юри: – Бери Даню на руки і віднеси його у дитячу. Поля, Пилипе, на своїх лапках саменькі хутко в будинок. Переодягніться в сухе і спати. Всім все зрозуміло?

Мабуть, всі так втомилися за цей довгий день та ще й за час купання в воді, що навіть запальний Юра та впертий Пилипко не висловлювали ніяких протестів. Мовчки почимчикували до будинку.

Ми з Іллею теж не поспішаючи вирушили в дім. 

– Не боїшся, що я звикну? – не утрималася подражнити Іллю, коли він і не думаючи мене відпускати ніс на своїх руках притискаючи мене так близько, що я чула, як калатає його палке серце.

У тандемі з емоціями, які він нещодавно мені подарував, я те й робила, що перетворювалася цього вечора в якусь жіночу версію мого бешкетника.

– Я хочу тепер, щоб ти мене щодня на руках носив, – заявляю я кусаючи внутрішню сторону щоки, щоб не сміятися. Хоча Ілля і не бачить мого обличчя – не здивуюся, якщо він поверне його до себе та уважно подивиться в мої оченята, які не витримають його смішинок – заразяться ними та замість гри у нас вийде каламбур та сміх.

– Отже, буду носити, – Ілля без вагань включається в гру.

– А якщо тобі набридне? 

Серце, мов на тонкій ниточці утримується, щоб не гепнутися додолу, коли губи Іллі торкаються мого вуха та хвилююче шепочуть:

– Вередуй стільки забажаєш, Яно. Головне, що від мене ти вже нікуди не дінешся.

– Який же ти в мене наївний! – дзвінко сміюся та легенько щипаю Іллю за щічку. – Ай! – про що шкодую миттєво. – Ілля! – верещу я, коли він легенько б’є долонею мої сідниці. 

– Вередлива, а ще така неслухняна… – міцно обіймає руками мою талію, а щокою треться об мою щоку. – Що, тепер я буду тебе виховувати та виправляти, так?

– Ой, ні, ні, такого ти ні за що не дочекаєшся! – сміюся я не готова до виховання Іллі.

Жартуючи та заграючи одне з одним, ми не поспішаючи дісталися до моєї кімнати, біля якої мені ще довелося повмовляти свого головного непослуха, щоб він поставив мене на підлогу.

– Діти, Ілля! – дригаючи ногами в повітрі, наводжу єдиний, та й той не переконливий для Іллі аргумент. – Треба перевірити, як вони там: чи змінили одяг на сухий, чи все з ними гаразд!

– Терплю цих дітей тільки заради тебе, – закочує Ілля очі та міцніше мене притискає до своєї мокрої після басейну футболки. – Тільки-но я вигадаю інший спосіб залишити тебе тут – в той же день відправлю зграю цих звірят куди подалі.

– Ох, грубіяне, легше-легше! Я за дітей стою горою! – навіть в стійку бійцівську готова стати щойно Ілля поставить мене на підлогу, щоб продемонструвати йому всю серйозність моєї непохитної позиції та безмежної любові до названих ним наших звірят.

– Люблю я їх, люблю! – сміється Ілля розвеселившися від моєї реакції. – Однак тебе набагато сильніше…

– Ох Ілля!.. – сміюся та якимось дивом виплутуюся з його рук, щоб нарешті торкнутися ногами підлоги. – Я з тобою буду, як Аріель: доведеться вчитися ходити.

Ноги не тримають та слабшають від довгого перебування на руках мого впертого хлопця.

– Доки в  тебе є я – можеш не вчитися, янголе мій, – усміхається цей котяра та наближається ближче відтискаючи мене до дверей та вже тягнеться губами до моїх.

– Ілля, не нахабній! – виставляю я долоні перед собою. – Хорошого по-трошку!

Шукаю рукою ручку дверей та натискаю її бажаючи сховатися у своїй вежі.

– Я ж можу зайти, – не роблячи ніяких спроб перехопити мене, Ілля тим не менш обіцяє, що мене можуть чекати такі його дії.

– Хочеш так швидко попрощатися зі мною в твоєму житті? – піднімаю брову уважно слідкуючи за реакцією свого хлопця. – Будеш бешкетувати більше норми – я скажу тобі прощавай, Ілля.