40.1.

– Діти! Діти… – грає тривогу Катя повторюючи одне й те саме слово безліч разів. – Діти пішли до басейну! Я не змогла їх зупинити… А вже досить прохолодно, застудяться ж!

– Та вони загартовані так, що “моржі” можуть їм позаздрити! – пирхає Ілля ніяк не проймаючися хвилюванням Каті. – Якщо ти так добре знаєш нашу родину – могла б розуміти, що ці діти – не кімнатні рослинки. Вони будь-кому дадуть фору!

– Ілля…

На відміну від вредного дядька дітей, я запанікувала.

– Вже вечоріє і, справді, прохолодно. Сонце зайшло – і вода в басейні дуже швидко охолоне. Ходімо до них, прослідкуємо, щоб не купалися більше норми.

– Наші дітлахи і норма? – сміється Ілля та міцніше мене обіймає не даючи змогу вирватися та вже побігти до своїх мокрих курчат. – Хоча я і не бачу нічого в цьому страшного – ходімо… З тобою неможливо сперечатися, коли справа стосується дітей.

Усміхаюся йому та радо погоджуюся переплести наші пальці та попрямувати на задній дворик.

***

Ми приходимо до басейну та застаємо дітей в мить їх шалених веселощів, гучних вигуків та сміху.

У воді всі: Ксеня та Юра побилися об заклад та затримують дихання під водою; Пилипко встигає рахувати час затримки дихання старших дітей і стрибати з бортика розносячи бризки у всі боки; Поля щасливо всміхається на надувному рожевому фламінго, а Даня – газує на червоній машинці.

Поки поряд охає Катя, я підходжу ближче та не знаю чи мені сміятися, чи витягувати дітей з води та швиденько сушити цих морських створінь…

– Спокійно, Яно, – пальці Іллі торкаються мого зап’ястку, – малеча весело проводить час. Все добре.

– Вже прохолодно, Ілля… Застудяться ж! – вимученим за день святкування голосом ледь чутно промовляю я.

Не тішу себе марними надіями, що дітлахи мене послухаються… Вони ввійшли в такий раж, що не почують і слова.

Зітхаю та, щоб перевести подих, озираюся навколо. Катя поохкала собі та й вляглася на шезлонгу задерши голову до неба. А от Іллі спокійно не сиділося та не стоялося. Схопивши мене за руку, цей баламут тягне мене до води.

– Ні, ні, ні! – верещу я. – І не думай, Ілля!

У якусь мить я було, справді, повірила, що Ілля потягне мене у воду, однак цей шибайголова лише засміявся та випускаючи мою руку розставив свої широко-широко та полетів у бассейн.

– Божевільний! – сміюся я та відстрибую від бортику, коли бризки води мало не обливають мене з ніг до голови. 

Щоправда, не це було страшно. А те, що почалося після проникнення Іллі на територію дітей. Вони не була раді такій великій рибі у своїй водоймі – і з усіх сторін в Іллю почався безпощадний обстріл водою. Навіть Ксеня та Юра об’єдналися задля потоплення цього нахаби. 

Даня ніяку шкоду заподіяти дядечку не міг, однак радісно дриґав ніжками радіючи такій веселій грі старших дітей. Поля теж не приймала участь в такій нарузі над Іллею. Сиділа обійнявши шию свого фламінго і не зводила очей з процесу морської битви.

Я вже була на межі кинутися у воду та рятувати Іллю від потоплення, однак до мого вуха донісся самовдоволений голос Каті:

– Він дивовижний чи не так?

Повертаюся обличчям до дівчини, яка вже стоїть поряд та не зводить очей з Іллі в оточенні войовничих дітей.

– Завжди був таким, – з захопленням промовила Катя. – До неможливого харизматичний. З самого дитинства закохував у себе. Навіть ці його веселощі, які не зникнуть навіть коли йому перевалить за 60, – навіть це завжди манило до нього дівчат, – хмикнувши, Катя тільки зараз повертається до мене. – Особливо наївних дуреп.

Рука невільно стискає тканину сукні. В голосі Каті стільки презирства принцесси до простолюдинки, яка дивом потрапила в таке місце та ще й сміє мріяти про принца! Гидко слухати її. Хочеться затулити вуха та не чути ні слова з її брудного роту.

– Ти ж не настільки дурна, щоб сподіватися, що ось ці ваші… – поморщивши свого носа, вона махнула рукою в повітрі підбираючи те саме слово, – забави! – сама засміялася своїй дотепності, – це назавжди?

Дилюся на Катю та й думку гадаю… Хоча я не знаю її ані добре, ані довго, проте з її слів та знаючи про дитинство Іллі, я розумію, що ми обоє були дівчатами, які виросли не в палаці. Просто її сім’я та сім’я Іллі змогли домогтися для себе кращого життя, а моя – ні. Та чому ж її пиха така велика, ніби все, що вона має, це заслуга її, а не батьків, які змогли витягти свою сім’ю та доньку з бідності? Чому вона так швидко забула свої корені та дивиться на мене так, ніби я зі світу, до якого вона ніколи не мала ніякого відношення?

– Соромно, Катю, соромно… В місцях, де ми росли – тебе побили б гілками місцеві дітлахи… 

– Ті місця нічого не означають, Яно! – зле прошипіла вона мені явно не радіючи, що я підняла тему її походження. – Це немає ніякого значення! А ти… ти ліпше позбудься від ілюзій та припини мріяти про Іллю!

Остання її фраза викликає в мені сміх.

– Ілюзій, говориш? А ти позбавилася?

Розтулишви рота, Катя витріщається на мене так, ніби не вірить, що я відповіла їй в такому тоні. Невже вона, дійсно, вважає себе аж настільки талановитою акторкою? Ще й повчає мене від ілюзій позбутися! То ж покажи на собі, розумнице!