Глава 40.

День народження Полі пролітав прекрасно. Наша чарівна принцеса отримала подарунків вище даху (двох-трьох пакунків не вистачило, щоб ця фраза відображала буквальний стан речей), багато щирих та теплих привітань і безліч веселощів, ігор та забавок.

Ми з Іллею під кінець дня були вже виснажені до критичних показників, однак було вирішено, що поборемо цю втому заради Полінки та її братів, енергія яких як і завжди била ключем.

Не милим хвостиком, а лисячим хвостярою за нами всюду носилася Катя. З моменту привітань у кімнаті Полінки і до самої ночі – ця гостя дому та подруга дитинства Іллі не залишала нас у спокої.

Як же хотілося мені сказати їй: “Катю! Чи не пішла б ти до себе чи хоча б не загубилася б десь на території?.. Бажано б без телефону…”

Однак її мила фальшива усмішка змушувала мене відчувати себе бабою Ягою… Хай там як, а повірити в її дружбу до Іллі та щирість я не могла. Бачила ж бо цей блиск хижачки в її карих лихих очах.

Акула, справжнісінька акула, запливла в наший затишний чудесний акваріум!

Заспокоювала тільки присутність Іллі. Мій уважний балагур помітив напруження, з яким я дивилася у бік безтурботної (лише зовні!) Каті.

– Катя, – урвався Іллі терпець, коли його подруга почала третю за п’ять хвилин розповідь… – Помовчи хоча б хвилину. Голова вже від тебе тріщить.

– А раніше тобі подобалися мої історії! – стисла вона свої червоні губи. – Мабуть, це все вплив декого нового! – не без зневаги та злості пирхнула у мій бік.

– Звісно, це саме він, – рівно та спокійно відповідає Ілля. – Як би не цей вплив – мені й далі подобалися б твої пусті балачки та дурниці.

Роззявивши рота, Катя ображено думала, що сказати Іллі на таку зневагу. Ми ж з ним її відповіді не чекали. Піднялися на ноги оглядаючи територію біля ставку.

Навколо нас галасали діти з м’ячем. Юра та Ксеня, на диво, поки що не побилися. Навіть не сварилися… Чудеса та й годі!

– Кать, наглянь за дітьми.

– А ви куди?!

Мені теж цікаво, куди це Ілля веде мене взявши за руку, але я рада спекатися цієї Катерини.

Тому ніяк не дивуюся, коли ми проходимо вглиб саду та зупиняємося на галявинці оточеній різнобарвними ароматними квітами.

– Так, Яно, говори… – огортаючи мене сильними руками, Ілля притискає моє тіло до себе та цілує моє волосся.

– Що говорити? – гублюся миттєво забуваючи в його руках про все та про всіх на світі. Хочеться ось просто так стояти та слухати його швидке серцебиття, відчувати ніжні дотики та підставляти не тільки маківку, а й обличчя для поцілунків цього любого мені котика.

– Давай відразу домовимося обговорювати все, що тебе турбує, гаразд?

Так серйозно говорить Ілля, що я навіть відхиляю обличчя назад. Треба ж переконатися, що цей хлопець – точно мій бешкетник. Повні серйозності та палкого кохання очі вражають мене, пронизують своїми почуттями – справжніми, сильними… Не маю ні найменшого бажання чинити опір чи сперечатися. Тільки зітхаю тихенько та торкаюся лобом сильних грудей Іллі.

– Не завжди знаходяться ті самі слова, Ілля…

– Не треба ті самі, просто говори… Ти така напружена з того часу, як… вона приперлася до нас. Я розумію, що тебе це турбує. Я на твоєму місці уже сказився б.

Ох Ілля! Ти навіть не уявляєш, чого мені вартує не сказитися!

– Вона ніхто, Яно, – терпляче і вкотре за цей день повторив Ілля. – Мене просто поставили перед фактом. Я при Каті телефонував мамі і вияснив, що це правда. Бо ж від неї я міг би очікувати і того, що це сцена чи шоу. Вона любителька видати щось для балу-маскараду! Думаю, ти не здивуєшся, якщо я скажу тобі, що вона акторка?

– Ні краплі! – гаряче запевняю я піднімаючи погляд до Іллі. – В неї на лобі вибито: зіграю що-завгодно лише б обкрутити вас всіх навколо свого пальця!

– Так, добре ж ти її прочитала… – гірко всміхається Ілля. – Тож вона приїхала в столицю на час зйомок. Мама запросила її пожити у нас.

Матіно! Зйомки! Та вони ж можуть тривати місяцями, а то й взагалі більше року!

– Ілля!.. – ледь не хникаю, як Даня, коли йому терміново потрібно щось від нас дістати. – І стільки ж вона буде тут жити? 

– Два місяці.

Ого, цілі два місяці!

– Тобто… навіть, коли я поїду – вона однаково буде тут з вами… з тобою?..

Щось мені зовсім недобре…

– А ти хочеш поїхати? - похмурніє Ілля.

– Ох, чи питання про те, що я хочу? По-перше, ми домовлялися про роботу до кінця літа. 

– Яно, тільки те, чого ти хочеш і важливо. Ти хочеш поїхати?

Я не відповідаю. Натомість наводжу наступні аргументи:

– По-друге… в мене університет. 

– Переведешся сюди.

Говорить Ілля так, ніби зробити це буде реально в кінці літа! Та й спробуйте моїм батькам пояснити, що мені обов’язково треба переводитися в столицю! Так і бачу серйозний вираз мого батька, чую його хмикання та повне нерозуміння: “Навіщо це потрібно?”