Виправи мене

Глава 39.

Яна.

– Яні!

Забравши з дитячої кімнати Даню, який був ладен і без мене вирушати в дорогу до сестрички Полінки, – я вийшла з малюком на руках у коридор. 

Не пройшла й декілька кроків, як застигла та округлила свої очі від здивування. Здавалося б, час вже звикнути, що біля Іллі весь час натовп дівиць, а я не можу! Дратують вони мене і все тут! Чи їм медом біля нього помазано чи що таке?

Струнка висока шатенка з розкішною хвилястою шевелюрою та в красивому білому комбінезоні до середини стегна повисла на шиї Іллі, а він, здається, не мав нічого проти! Відсторонив цю дівку від себе тільки, коли побачив мене.

Ой, леле! Ну, ходять, як до водопою! Набридливі створіння!

– Ілля, а що з обличчям? – пирснув сміхом Юра вийшовши з кімнати та оглядаючи зовсім незавидну для його дядька ситуацію.

Дати б цьому популярному хлопцеві добярчої прочуханки! Та й дівиць цих в спокої не залишити – скільки можна набридати?! Однак я торкаюся носом чорнявої маківки Дані, глибоко вдихаю та повільно видихаю своє напруження та гнів. Все добре. Все під контролем. А головне: сьогодні день Полі. Ніяких розбірок та сварок.

Підходжу ближче до Іллі та не радуючи його усмішкою говорю:

– Ходімо нарешті привітаємо Полю.

– Яно, послухай… – Ілля чудесно розуміє мої емоції та вдавану стриманість. Мій спокій – дуже недбала конструкція. Один невірний рух та необережне слово Іллі – й миттю розсиплеться вдрузки.

– Слухати тебе я буду потім, Ілля. А зараз йдемо до Полі.

Я вже навіть зробила крок в бік дверей нашої дівчинки, однак шатенка засміялася та пирхнула.

– А ти ще хто така?

– Няня, – відрізаю я не бажаючи дарувати їй люб’язність. Здається, сьогодні це дістануть тільки діти.

– Це Яні! – чую за спиною Юру.

– Моя дівчина, – впевнено та не без гордості заявляє Ілля.

Його руки без зайвих вагань огортають мій стан притискаючи ближче до себе.

Гаразд… обіцяю, що Ілля матиме шанс на життя та спокуту. Все ж варто було йому промовчати в цій ситуації чи представити мене як завгодно, але не близькою собі людиною – наші стосунки закінчилися б тут і зараз.

– А я Катя.

Побачивши реакцію Іллі, шатенка миттю змінює до мене ставлення.

– Подруга дитинства. Наші сім’ї дуже близькі, – набиває вона собі ціну показуючи мені, яка важлива персона заявилася до нас в гості.

– І надовго ти до нас? – встромляє свого носа Юра.

– Дякуючи Нілі Єлисеївній, деякий час поживу з вами.

Супер новини! Одна справа бачити фанаток Іллі деінде, зовсім інша – жити з ними в  одному будинку!

Терпіння мені, терпіння…

– Це ненадовго, – достатньо гучно, щоб і сама Катя почула, говорить Ілля. – Щойно ти знайдеш собі квартиру – відразу ж переїдеш.

– Вибач, Ілля, але мені дозволила твоя мама пожити у вас стільки, скільки мені буде потрібно.

– Як чудово! – бурчить Ілля і я відчуваю його важке напруження. – Передам їй сьогодні від тебе вітання. 

– Обов’язково! – солодко промовляє вертихвістка, яка мені не подобається з кожною миттю все сильніше.

Не вірю, що Іллю можна змусити до чогось, що він робити не хоче. Однак і здогадуюся, як легко можна натиснути на нього однією лише згадкою про те, що цей будинок передусім належить його мамі. Хочеш – не хочеш мусиш коритися та примайти навіть ось таких гостей! Завдасть нам клопоту ця Катя! По її хитрим карим очам бачу, ох, і завдасть!

– Давно час з'їжджати, – бурчить Ілля сам до себе, але чують всі.

– Тільки не до нас! – пирхає Юра.

– Навіть, якщо я буду з Яною? – посміхається Ілля.

– Не дражни Юру, – шепочу Іллі на вухо та ігнорую уважні погляди Каті, яка не зводить з мене очей.

Ця дівчина буде серйозніше за Клопову та усіх інших дівчат, які волею-неволею опинялися біля Іллі. Сам факт такого довгого знайомства та дружби родин – вже чого вартий!

– Яні! - лепече Даня привертаючи мою увагу. – Демо до Полі?

– Йдемо, йдемо, зайчику… 

Усміхаюся Дані, однак здивовано дивлюся на Іллю, коли відчуваю дотик його рук до моїх.

– Йди до мене, богатирю, – забирає Ілля нелегкого по вазі племінники на свої руки. – А ти, Юра, забери подарунок в моїй кімнаті, відразу ж біля дверей.

Юра, якого Ілля вирішив використати кур’єром, вовтузиться та щось бурчить за нашими спинами, однак все ж заходить в кімнату свого дядька.

Ми чекаємо його біля дверей в покої Полінки, куди ж за нами пішла Катя.

– Сьогодні у дівчинки день народження, – щось тягне мене за язика і я повідомляю Каті, вирячкуватий вираз очей якої починає діяти мені на нерви. Почуваюся мішенню, в яку мріють вистрілити з дробовика.

– Я знаю і без підказок, коли та в кого в цій сім’ї дні народження, – піднявши бездоганної форми брову, Катя дивиться на мене, як на рідкісний непотріб, який невідомо як опинився в цьому домі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше