38.1.

Нехай пробачить мене моя улюблена племінниця, та передусім наступним ранком в день її народження я, як і належить пристойному хлопцеві, замовив квіти та з самого рання подався до Яни.

Фаїна Іванівна, яку я зустрів у коридорі, похмуро звела брови на переніссі, однак лише зітхнула та зайшла у свою кімнату не сказавши мені ні слова.

Мене не може не радувати, що майбутня родичка в мене змирилася з таким порядком справ. Не треба вставляти молодим палки в колеса. Краще порадійте за нас.

Стою перед дверима в кімнату Яни і відчуваю те хвилювання п’ятнадцятирічного хлопчака, який закохався вперше в житті і хоче подарувати своїй дівчинці квіти, освідчитися в коханні та запропонувати зустрічатися…

Кумедно, що все це я вже зробив: і освідчився, і запропонував бути моєю дівчиною – а відчуття такі, ніби все починається між нами тільки зараз. Відчуття гострі, мов лезо, а солодкі, як улюблені солодощі. Для мене все це таке нове та незвичне, а ще в іншому, та все ж також першому та незвіданому, як і для Яни, стані…

– Ілля? Привіт…

Поки я стояв, як бовван, та рефлексував над своїми відчуттями, двері кімнати Яни відчинилися та вийшло моє ясне сонечко.

– Такі красиві… – червоніє вона розглядаючи біло-блакитні еустоми в моїх руках.

– Для найвродливішої дівчини, – радію поверненню дару мови та протягую букет Яні.

– Дякую… – ховає обличчя в квітах, які не мають ніякого аромату, на відміну від її пахучого волосся, в яке мені так і хочеться заритися та вже нікуди сьогодні не йти…

Стримує мене лише відчуття, що світ розірве на дрібні частинки, якщо я випущу свою бурю назовні. Мені б ще хотілося пожити з Яною наше довго та щасливо…

– Сьогодні наший перший день у новому статусі, – торкаюся пальцями пасма Яни, коли вона відривається від квітів та дивиться на мене.

– Я вважала, що для тебе цей статус вже давно вступив в силу.

– Для мене так, а от для тебе, моя вперта вередлива дівчинко, тільки сьогодні…

– Чи вчора, якщо бути абсолютно точними… – кусає Яна губу і миттю червоніє, напевно ж, згадуючи наш палкий поцілунок, який не давав мені спокою всю ніч.

– Ти ж не шкодуєш? – навіщось питаю несусвітню дурість чекаючи на відповідь так, ніби від цього залежить все моє життя. Та хіба може бути інакше з таким палко закоханим, як я?

Замість відповіді Яна ніжно мені всміхається і вільною від тримання квітів рукою торкається моєї щоки. Малює мальчиками круги на вилиці та ковзає до волосся, зариваючися в яке виробляє в моїй шевелюрі щось неймовірне…

Я терпіти не міг, коли мої так звані “подружки” лізли до мого волосся. А шевелюри в мене завжди були манливі для їх лапок. А зараз… коли лагідні пальчики Яни так лагідно та грайливо зариваються у моє волосся та гладять мою голову – я навіть не думаю сказати їй: “Не чіпай”. Мені хочеться ще та ще, щоб ці пестощі ніколи не закінчувалися…

– Вже час Полю вітати… У нас все готове? – уриває Яна моє блаженство.

– Я… Готовий так готовий… шепочу Яні у вухо притискаючи її настільки близько до себе, наскільки дозволяють квіти між нами.

– Ілля… 

Докір Яни такий незначний та приправлений усмішкою, що я вже тягнуся до її губ, в які шепочу:

– Давай привітаємо її потім?

– Сьогодні день Полі, Ілля…

Не відступаючи від мені ні на крок, так само в мої губи промовляє моя неймовірна дівчинка.

Ну, і чим ми вже не повноцінна сім’я? Дітей он аж четверо. Любов та взаєморозуміння – хоч відбавляй! Але не будемо… Хочеться наповнювати та наповнювати нашу бездонну скриню щастя.

– Звісно, ми її привітаємо, – обіцяю своїй дівчинці, яка так щиро любить моїх племінників, ніби вони – і її власні… – Але спершу…

Торкаюся губами її губ м’яко відкриваючи ніжні вуста та бажаючи поєднатися в пристрасному танку, аж раптом за нашими спинами лунає гучне:

– Доброго ранку!

Широко розплющені зелені очі Яни та важке дихання Фаїни Іванівни в мою спину зупиняють мене від шляху до насолоди…

– Ще раз доброго ранку, Фаїно Іванівно…

Не випускаючи Яну з обіймів, повертаюся до її тітки, з висновками щодо прийняття поточного стану речей якою я, здається, поспішив…